Розділ 7. Ігрова подія

Тим часом свято сонячного протистояння було вже в самому розпалі. Я їхав верхи на своєму ведмедеві, вчепившись обома руками в його густе хутро, щоб не впасти. Його шерсть була м'якою і густою водночас. Кожен його крок віддавався стуком у моєму тілі.

Як виявилось, у моїх петів не було імен. Богдан не дуже переймався цим. Мене це трохи здивувало. Коли я побачив список, який створив для мене помічник, то побачив лише прості написи: «пет1», «пет2» і так далі. Ці назви були безликими, позбавленими будь-якої індивідуальності. Хоча чого ще я міг очікувати? Для нього це була просто гра, і навіть живі істоти, які мене оточували, зводилися для нього до рівня предметів.

Тоді я спробував розсміятися з цього, сказавши сам собі:

— Добре, що він мене не підписав “Дитина1”.

Однак у душі з’явилося якесь неприємне відчуття. Я взагалі не розумів логіку його дій. Для нього цей світ здавався чимось простим. Він не переймався тим, щоб дати імена своїм петам, а мене це змусило задуматися над тим, чому він узагалі грає. Чому я тут? Чи є в цьому взагалі хоч якийсь сенс? Чи все це просто забавка, яка одного дня зникне, як і будь-яка інша гра? Щойно ми покинули місто, ці думки ще більше поглибилися. Я відчув, що маю дізнатися більше про нього. Зрештою, саме від нього залежить: житиму я чи ні?

Він будь-якої миті може зруйнувати мою реальність і все те, над чим я працював останніми днями. Хоча я навіть обличчя його навряд чи колись побачу.

— Спробуй дізнатись, як у нашого гравця взагалі справи. Я починаю хвилюватись за нього, — сказав я помічнику, намагаючись приборкати свої тривожні думки.

Вони виникли якось раптово. Особливо після того, що сказала Ніка:

— Ти не винен, що вона померла…

Ці слова не давали мені спокою. Що вони означають? Що сталося в житті Богдана? Чому він узагалі почав грати? Ще й якийсь Максим чомусь почав йому заважати… Щось у цьому всьому було нечисто, і я мав хоч якось дізнатись, що саме. Можливо, так я нарешті зрозумію, чому одного дня я почав помічати, що знаходжусь у грі.

— Я спробую пошукати інформацію, — відповів помічник, — але поки нічого не обіцяю. Все ж таки мій функціонал досить обмежений. До того ж, мені може знадобитись багато часу. Не хочеться надовго залишати вас.

Я знав, що його можливості були обмеженими, але це все лише більше підсилювало моє почуття тривоги. Відсутність інформації була гіршою за будь-яку погану новину.

— За мене не хвилюйся, — відповів я помічнику. — Здається, я нарешті розібрався, як тут усе влаштовано. Якщо я не помиляюсь, то в цій грі все залежить від якості особистих речей і від петів, які в твоїй команді, а не від рівня, як я спочатку думав. Про навички теж можна особливо не перейматись, якщо у твого гравця 18-й ВІП. Єдине, що мені не зрозуміло: невже всі гравці погодились грати на таких умовах? Хіба це не є шахрайством?

— З цього приводу можете не хвилюватись. Це — не шахрайство, — відповів помічник. — Усе чесно і прозоро.

Він на якийсь час замовчав, а потім додав:

— Щодо гравців, то ні, не всі згодні з таким порядком. Після того, як розробники почали впроваджувати систему ВІПів, актив у грі дуже впав. Довелося навіть об’єднати кілька серверів.

Це було останнім, що сказав мій помічник перед тим, як зникнути. Після цього я кілька днів не чутиму його голосу. В його словах не було нічого особливого, але чомусь вони залишили по собі відчуття порожнечі.

Можливо, це була тривога від того, що залишусь без порад і підтримки, але тоді, саме в ту мить, я відчував щось зовсім інше. Я насолоджувався тим, як вітер дмухав мені в обличчя. Його прохолода освіжала і приносила відчуття свободи. Пейзажі навколо мене змінювалися один за одним.

В цей момент я відчував себе повністю вільним, наче від усього світу залишився лише я і цей нескінченний простір, яким я керував.

Раптом, цей спокій порушив стрімкий рух біля мого обличчя. Сова з’явилася раптово. Її очі світилися від занепокоєння.

— Господарю, нас почали переслідувати! — вона махала крилами так, ніби хотіла летіти ще швидше.

Той самий вітер, що ще хвилину тому дарував відчуття свободи, тепер чомусь здався холодним і ворожим. Не вагаючись, я крикнув їй:

— Розберися з ними!

Потім я повернув голову в бік песиголовця, що біг поруч. Його м’язисте тіло рухалося плавно, як у дикого звіра, готового до атаки.

— Допоможи їй!

— Слухаюсь, господарю! — відповів він мені. Після чого різко розвернувся в протилежний бік, готовий зустріти ворога. Його ікла блищали на сонці, а очі горіли жадобою вбивств.

Сова полетіла за ним. Вона швидко набирала висоту, готуючись до атаки. Я бачив, як вони зникли, і відчув, як напруга всередині мене почала зростати ще більше. До мене підбіг вовкулака. Його шерсть була злегка настовбурчена, а очі блищали від хвилювання.

— А що мені робити, господарю?!

— Захищай мене! — намагався я приховати тривогу у своєму голосі, але моє серце билося так швидко і так голосно, що здавалося, ніби він міг це чути.

— Слухаюсь!

Опівночі, коли свято розпочалось, нам сказали, що завданням цього року буде знайти якусь мавку, у якої ніби є чарівний посох. Цей посох потрібен, щоб врятувати світ від нападу темних сил. Але завдання виявилося набагато складнішим, ніж я міг собі уявити. Адже переможе той, хто першим приїде з цим посохом до міста. На час події гравцям можна вбивати один одного, незалежно від того, знаходяться вони на спеціальній арені чи ні. Безпечних зон більше немає…

Почався справжній хаос…

Я бачив, як гравці вбивали один одного з жорстокістю, якої раніше не зустрічав. Хтось робив це чисто з ігрового азарту, очікуючи отримати задоволення від бою. Хтось нападав, бо хотів заволодіти рідкісною річчю з інвентарю переможеного. Ці люди перетворилися на справжніх убивць. Не обійшло це й мене. Хоча Ніка і сказала, що моє ім’я є першим в якихось списках, але знайшлося дуже багато гравців, які вирішили перевірити це особисто. Їхні очі блищали від жадібності та заздрості. Більшість з них були тими, хто ще не так давно вболівав за мене на арені. Це трохи лякало. Як же швидко можуть змінюватися люди, коли перед ними з’являється шанс отримати щось цінне!