Розділ 6. Весілля

Посеред великої просторої зали РАЦСу стояли наречений і наречена в розумних окулярах. Стіни зали були зі скла, підсвіченого зсередини, що створювало ілюзію нескінченного простору. По периметру розташовувалися інтерактивні панелі, що відображали різноманітні сцени з минулого життя молодят. Високі стелі зали підсвічувалися яскравими голографічними візерунками, які плавно змінювали свої форми та кольори, створюючи ефект живого небосхилу.

На підлозі зображення весняного саду оживало з кожним кроком наречених: трава розсувалася, квіти розцвітали, а метелики злітали в повітря. У центрі зали розташувалася платформа, оточена приємним сяйвом.

Максим, узявши за руку Ганну, глянув на неї і запитав:

— Ти готова? Починаємо мультидзвінок?

Вона кивнула, і вони одночасно натиснули на кнопки на своїх окулярах. Зала поволі почала заповнюватися голограмами гостей. У самому кінці зали біля стіни з’явився і Богдан. Він невдоволено зітхнув і, схрестивши руки на грудях, перевів погляд на двері. Ті відчинилися. На порозі з’явилася робітниця РАЦСу в гарній синій сукні з оптичними вставками, що переливалися від кожного її руху. Тримаючи планшет, вона пройшла повз гостей і рушила в бік наречених.

Голографічні квіти, що прикрашали залу, реагували на її присутність, розквітаючи ще яскравіше. У повітрі зазвучала легка мелодія.

— Ой, це так мило! — пролунав жіночий голос біля Богдана, пробуджуючи в ньому мимовільне почуття роздратування. — Я завжди на весіллях так плачу, так плачу…

Її голос тремтів, наче вона й справді відчувала всі ті емоції. Але Богдан лише невдоволено повернув голову.

— І тобі привіт, мамо. Що ти тут робиш? Максим і тебе запросив? — сказав він холодно й відсторонено, наче між ними стояла непробивна стіна.

Інші гості все ще продовжували з’являтися.

Біля наречених розцвіла віртуальна квіткова арка. Її яскраві кольори контрастували з тінями на обличчях Богдана та його матері. Навколо арки закружляли штучні метелики. Їхні крила блищали в променях світла, але Богданові було важко знайти в цьому радість. Він дивився на свою матір, яка саме в цей час дістала хустку з кишені. Її рухи були повільними та виразними, наче вона намагалася затримати час. Почала витирати сльози.

— Ну чого ж ти так відразу? — намагалася вона додати розпачу до свого голосу. — Стільки років не бачились! Я так багато хочу тобі сказати!

— То чого ж жодного разу не подзвонила й не запитала, як у мене справи? Невже зовсім не було вільного часу через нового коханця? Скільки йому років цього разу? Він хоча б школу закінчив?

— Послухай, — спробувала вона зупинити його словесний напад, — я чудово розумію, що ти ніяк не можеш зрозуміти, чому я подала на розлучення після двадцяти років шлюбу з твоїм батьком, але Серхіо ні в чому не винен.

Її голос тремтів. Вона сподівалася, що Богдан хоча б частково зрозуміє її і пробачить. Але Богдан посміхнувся, і ця посмішка була скоріше виразом зневаги, ніж радості. В його очах були холод та відчуженість.

— То тепер це Серхіо, — прозвучали з його губ слова, сповнені глузування. — І скільки йому років? Наскільки він молодший за мене? Він хоча б повнолітній, твій Серхіо?

— Припини так розмовляти з матір’ю! Хіба я так тебе виховувала?

Богдан здивовано глянув на немолоду жінку, що стояла поруч. В його очах раптом виникли біль і розчарування, ніби він намагався зрозуміти, як його власна мати могла так вчинити. У погляді читалася суміш гніву й відчаю. Він ніяк не міг зрозуміти, чому вона залишила батька. Він би точно не залишив свою кохану, аби тільки в них був шанс бути разом. Та шансу не було. Вона загинула п’ять років тому, залишивши його самого. Усередині відразу ж виникла порожнеча, яку могла заповнити тільки гра. Але цього, схоже, ніхто не розумів…

Його мати дістала хустку з кишені та глянула на наречену, пошепки додавши:

— Йому 22.

Ці слова прозвучали тихо, але від цього не стали менш важливими. Вона знала, що не зможе змінити минуле, але сподівалася, що знайде бодай якусь нитку для примирення із сином. Сподівалася, що Богдан зможе побачити її щирість і зрозуміє, що вона також хоче бути частиною його життя.

Та Богдан знову невдоволено зітхнув і перевів погляд на нареченого. Він відчував, як його гнів починає вщухати, але все одно не міг нічого забути.

Сам Максим же здавався щасливим. Він тримав Ганну за руку і дивився на робітницю РАЦСу, яка читала з планшета стандартний текст:

— Кохання є дарунком, який іноді забувають розгорнути, тому тримайте його міцно. Вірте, що шлюби плануються на небесах, але і вам за планом ще треба добре попрацювати, щоб народилася справжня сім’я. Життя — це океан, а ви в ньому — два човники. У воді вам часто зустрічатимуться акули, підводні скелі та пірати. Тому для вдалого плавання тримайтеся разом і по черзі несіть вахту.

— Як же це романтично, — знову зітхнула мати Богдана.

Її очі блищали від сліз, а голос тремтів від емоцій. Вона дивилася на молодят, немовби це був найважливіший момент у її житті, й відчувала справжнє щастя за них.

— Як же це нудно, — відповів їй Богдан. — Скоріше б уже пограти.

Його голос був сповнений незадоволення. Здавалося, що його терпець увірвався, і йому не хотілося більше бути частиною цього дійства. Його слова були, як холодний душ для матері. Вона сховала хустку і якось дивно глянула на нього.

— У чому справа? — спитав Богдан, помітивши її зміну в настрої. Він відчував, що щось не так, але не міг зрозуміти, що саме.

— Ні в чому, — опустила вона очі й трохи відвернулась від нього, намагаючись уникнути його погляду. Її голос був слабким, і вона відчувала, як серце стискається від важких думок. Вона не хотіла, щоб Богдан дізнався правду, але знала, що не зможе приховувати це довго.

— Мамо? — обійшов він її і став з іншого боку. — Ти щось приховуєш від мене?

— Ні, — миттєво відповіла вона. Вона знову спробувала відвернутись, але він узяв її за руку й подивився їй прямо в очі. Його погляд був пронизливим, і вона не могла уникнути його проникливих очей.