Розділ 4. Пети

Минуло вже два дні, як гравець з’являвся востаннє в грі. З одного боку, я цьому радів. Адже мені більше не доведеться відчувати, як він бере контроль над моїм тілом, змушуючи мене виконувати накази. Щоразу, як він заходив у гру, я відчував себе лялькою на мотузках, без права власного вибору.

Проте, з іншого боку, мій помічник постійно нагадував, що якщо гравець не з’явиться в грі протягом одного року, його акаунт анулюють. Для мене це означатиме смерть. Ця думка не давала мені спокою, адже я, хоч і був віртуальним персонажем, усе ж таки не поспішав зникати.

Посперечавшись через це з помічником безліч разів, ми, здається, знайшли вихід. Точніше, він запропонував мені залишити коментар у розділі нотаток на моїй сторінці. Сказав, що це єдиний спосіб для мене поспілкуватися з гравцем. Ідея була новою і незвичайною, але я вирішив спробувати. Тож я почав диктувати:

— Я знаю, що я всього лише твій персонаж. Але я хочу мати право жити так, як мені заманеться. Від тебе мені потрібно лише, щоб ти вчасно заходив до гри.

— І це все? — запитав помічник. — Якось не дуже переконливо вийшло.

— Що ж, — знизав я плечима, — тоді зробимо мої слова переконливішими.

— Чи можу я запитати: яким чином?

Але я лише хитро посміхнувся. У моїй голові раптово виник план. І щоб його реалізувати, я почав брати квести в мешканців міста Belhedge. Доволі часто ці квести були дивними: то передати листа від одного мешканця іншому, хоча вони зазвичай стоять за два кроки один від одного, то назбирати якихось квітів, то супроводити когось до Тронського лісу. Я брав усі завдання. Я познайомився з усіма мешканцями. Вони ставилися до мене з повагою і довірою. Моя репутація серед них росла, і разом з нею зростала і моя віра в те, що гравець знову повернеться до гри. Я хотів показати йому, що світ гри живе і без нього, але потребує його присутності, щоб продовжувати розвиватися і процвітати.

Чи побачить він моє повідомлення? Чи зрозуміє, що для мене це не просто гра, а справжнє життя? Ці питання постійно крутилися в моїй голові, але я сподівався на краще. Усе, що я міг зробити, — це виконувати квести із журналу, який розблокувався завдяки моєму навчанню в Деяна.

Час від часу мені доводилося заглядати до старої кузні, що стояла на центральній площі. Оскільки завдання на вбивства монстрів хоч і траплялися доволі рідко, та все ж були важкими для мене. В основному через те, що я не мав доступу до дерева навичок і міг користуватися лише своїм інвентарем. Хоча й із цим також було не все так просто, як хотілося б. На щастя, ще задовго до навчання в Деяна, я почав класти туди різні речі. Деякі з них навіть вдавалося поєднувати, щоб отримати щось нове. Та робити це можна було не з усіма речами. Як мені пояснив помічник, поєднувати можна лише те, що має спільне походження. Я гадаю, що є ще щось, про що він мені не розповів. Адже цього він точно раніше не казав, коли розповідав про те, як користуватися інвентарем.

У будь-якому разі, інвентар став мені в пригоді. І хоча місцеві квести здавалися марними, я знав, що вони допоможуть мені здійснити мій план.

На центральній площі міста Belhedge завжди було людно: торговці, які прибули з різних куточків світу, галасливі діти, що гралися на сходах міської ратуші, і містяни, які обговорювали останні новини. Величний замок на пагорбі, де жив правитель, виднівся звідусіль, надаючи місту величі. Belhedge точно мав свої секрети. Кожен закуток міста, кожна вуличка тут дихала історією.

— І все ж таки, — знову запитав помічник. — Навіщо ми це робимо?

Коли він запитав мене про це, я саме збирав квіти на галявині за містом. Ця галявина була місцем тиші та спокою, куди часто приходили закохані пари або втомлені мандрівники, щоб відпочити. Серед яскравих квітів я сидів у своїй рожевій сукні, яку вдягнув на мене гравець перед тим, як зникнути. На щастя, ніхто з місцевих не звертав на це уваги. Бо якби вони запитали: «Хлопчику, чому ти так одягнений?», я навіть не уявляю, що б їм відповів. Та всім було байдуже.

Галявина розташовувалася на невеликій височині, звідки відкривався прекрасний краєвид на місто. Тут росли найрізноманітніші квіти: від тендітних синіх дзвіночків до розкішних червоних маків. Високі трави шелестіли під легким вітром. Поруч протікала річка, вода в якій була кришталево чистою і холодною.

— Якщо я зможу сам підняти кілька рівнів і захопити хоча б це місто, можливо, так я зможу довести гравцю, що цілком здатен жити без його управління.

— Хм, цікава теорія, — підсумував помічник. — А чому ви вважаєте, що він не вирішить, ніби його акаунт зламали, і не почне анулювати останні ваші досягнення та прогрес?

— А він може так зробити? — завмер я від жаху.

— Так, усі гравці мають на це право. Хіба я не казав?

— Не казав…

Решту дня ми не розмовляли. Я просто відніс квіти до міста і віддав їх одній літній жіночці. За це отримав 5 мідяків і 50 одиниць досвіду.

Місто Belhedge завжди було жвавим місцем. На вузьких вуличках були розташовані численні крамниці, де продавалися найрізноманітніші товари: від зброї та обладунків до екзотичних прянощів і рідкісних книг. Центральна площа була осередком усіх подій, тут проводилися ярмарки, святкування та турніри. Проте в той момент я не міг насолоджуватися красою і гамором міста.

— Якось не дуже багато, — зітхнув я, дивлячись на ті монети.

Саме в цей час озвався нарешті мій помічник:

— За десять годин розпочнеться щорічна ігрова подія на честь весняного сонцестояння. Головна нагорода — 5 мільйонів золотими і верховий дракон. Вам варто взяти участь. Це покращить ваше фінансове становище і дасть можливість отримати ексклюзивного пета.

Я поклав мідяки до кишені й почав озиратися. Схоже, весняне сонцестояння завжди було великим святом у Belhedge. Містяни прикрашали свої будинки та вулиці яскравими стрічками й квітами. Сині, червоні та жовті кольори майоріли на вітрі, створюючи відчуття казки. Кожен куточок міста ніби випромінював радість. Головна площа почала перетворюватися на сцену, де з'являлися найкращі музиканти та акробати з усіх кінців ігрового світу. Їхні костюми, прикрашені золотими і срібними блискітками, сяяли під променями сонця, а їхні виступи заворожували глядачів.