Розділ 3. Гравець

Посеред квартири, освітленої лише неоном, стояла фігура в блискучих металевих обладунках, що сяяли приємним блакитним кольором. Вона розмахувала руками й ногами, випромінюючи крихітні іскри під час кожного руху. На підлозі були розкидані порожні контейнери з-під напівсинтетичної їжі, а на стінах мерехтіли голографічні афіші.

Несподівано пролунав звук дзвінка. Фігура миттєво завмерла, наче статуя. Але, постоявши якийсь час, усе ж натиснула на кнопку посеред долоні, і її обладунки почали змінювати форму, немов живий метал. Металеві пластини зменшувалися, рухаючись до центру долоні і перетворюючись на маленький білий пристрій. На голові фігури тепер були окуляри з тонкими лінзами замість масивного шолома.

Посеред кімнати стояв молодий чоловік, Богдан. Його тіло було настільки схудлим і змученим, що важко було точно визначити вік. Блідо-сіра шкіра свідчила про постійне перебування в замкнутому просторі. Очі були червоні від безсонних ночей.

Богдан натиснув кнопку на окулярах, і перед ним миттєво з’явилася голограма іншого чоловіка.

— Нарешті ти відповів! — почала кричати голограма, змінюючи кольори від роздратування. — Три дні не можу додзвонитися до тебе! Негайно виходь на вулицю і йди в бік мого дому!

— Але ж у мене щойно розблокувався новий квест, — втомлено відповів Богдан.

— Так, Богдане, я сказав: негайно виходь на вулицю! Ти зрозумів? — голограма змінила тон на суворіший, змушуючи Богдана зітхнути.

Він знову натиснув на кнопку на окулярах, і голограма зникла, залишивши його самого в напівтемряві кімнати. Після цього накинув на себе легку весняну куртку, що висіла на старому стільці, і взяв свої старі кросівки.

За кілька хвилин він уже йшов по тротуару, осяяному неоновими рекламами і світловими вивісками магазинів. Повітря було наповнене змішаними запахами озону та синтетичних ароматів, що доносилися з вітрин.

Назустріч своєму другові Богдан ішов швидко, тримаючи в кишені свою маленьку PlayStation. Тротуари були мокрими від недавнього дощу. Неон відбивався в калюжах. Світло рекламних екранів освітлювало його обличчя.

Зустрілися вони десь посередині дороги. Максим, його друг, запропонував зайти до одного з місцевих кафе. І вони зайшли в заклад. Над невеликими червоними столиками зі стільцями висіли старі плоскі екрани, що показували давні телевізійні шоу. Стіни були вкриті чорною глянцевою плиткою, яка відбивала приглушене світло неонових ламп.

Уздовж однієї стіни тягнулася довга стійка з полірованого металу, за якою стояла дівчина в червоній формі, на якій блищав значок з написом «Марина». Її форма гармонійно поєднувалася з червоними акцентами інтер'єру.

— Як же мені подобається цей стиль двохтисячних! — заблищали очі в Максима. — І навіщо людям був потрібен той прогрес?

Після цього він з ентузіазмом побіг до стійки робити замовлення, залишивши Богдана наодинці. Той, відчуваючи втому після довгої ігрової сесії, сів за столик посередині залу і заплющив очі. Очі боліли від тривалого перебування у віртуальному світі, тому він зняв окуляри й поклав їх поруч на стіл. Він сидів майже нерухомо, намагаючись розслабитися. Руки нервово гралися з кутиками серветки, а думки плуталися, знову й знову повертаючись до гри. Він думав про квести і битви, що чекали його попереду.

— Усе ще граєш у ту дурну гру? — почувся голос Максима, коли той повернувся зі стійки, тримаючи тацю з їжею.

— Вона не дурна, — відповів Богдан, продовжуючи сидіти із заплющеними очима. — «Outside our world» уже давно стала класикою, яка отримала купу нагород і визнання геймерів по всьому світу.

Тоді Максим нахилився до свого друга і прошепотів:

— І чому ж у неї зараз майже ніхто не грає?

Богдан здивовано розплющив очі. Перед ним на столику стояла таця з великим пластиковим стаканом коли й гамбургером. Запах смаженого м’яса та свіжого хліба змусив його шлунок голосно забурчати. Відчуття голоду, яке він ігнорував уже кілька годин, стало більш помітним.

— От серйозно, — продовжував Максим, сідаючи навпроти, — скільки людей було в онлайні, коли ти заходив туди востаннє? Десять? Двадцять?

— Сто п'ятдесят, — процідив крізь зуби Богдан, намагаючись не дивитися на стіл.

— О, так, сто п'ятдесят людей — це дуже багато… Особливо, якщо враховувати той факт, що населення Землі давно вже більше за сорок мільярдів!

Хоча Максим і говорив із сарказмом, його очі виражали справжнє занепокоєння. Та Богдан цього не помітив. Хвиля роздратування і безпомічності накотилася на нього. Він узяв окуляри, надів їх і, підвівшись, сказав:

— Я краще піду.

Обличчя Максима відразу ж змінилося. Він зняв свої окуляри й провів пальцем поміж брів, намагаючись знайти правильні слова. Другою рукою легенько підштовхнув свою тацю в бік друга, намагаючись утримати його:

— Пробач, не хотів тебе образити. Я взагалі покликав тебе, щоб запросити на весілля.

Богдан зупинився і здивовано глянув на Максима. Це було для нього несподівано.

— Ти одружуєшся?

Він знову сів за стіл і взяв до рук бургер із таці друга. Вигляд щойно підсмаженого бургеру з хрусткою скоринкою та соковитою котлетою змусив його шлунок ще раз забурчати. Він відчув аромат свіжоспеченої булочки, смаженого м’яса, свіжих томатів та хрусткої цибулі. Перший укус наповнив його рот багатим смаком, змішуючи соус із м'ясом і овочами, які гармонійно поєднувалися. Його смакові рецептори практично вибухнули від задоволення.

— Нам узагалі-то вже по 30, — знизав плечима Максим, спостерігаючи за реакцією друга. — У цьому віці всі одружуються. Тобі б теж не завадило.

Почувши останні слова, Богдан раптом закашлявся, прикривши рота однією рукою і другою ляскаючи себе по грудях. Надкусаний бургер випав з його рук і залишився лежати на таці.

Максим швидко простягнув йому стаканчик із колою:

— Запий, полегшає.

Богдан жадібно зробив кілька ковтків. Потім знову взяв бургер до рук, відчуваючи, як голод знову бере гору. Кожен наступний укус був іще більш жадібним. Максим уважно спостерігав за ним, відчуваючи змішані почуття.