1

Погода в жовтні частенько буває непостійною і непередбачуваною. Ще зранку яскраво сяяло сонечко і було тепло та погоже, а вже близько полудня все кардинально перемінилося. Тихий вітерець почав показувати свій норовливий характер і за якусь неповну годину часу нагнав темно-сірих дощових хмар. З них не забарилася посипатися на землю холодна мжичка, що обіцяла невдовзі перетворитися на повноцінну зливу. Здалеку почулися гуркітливий відгомін грому, вірний провісник майбутньої грози.

Кутаючи шию в теплий шарфик Оля пришвидшила свою ходьбу. Раз-у-раз занепокоєно зиркаючи на насуплене небо молода жінка з тривогою думала про те чи встигне добратися до місця призначення перш чим осіння непогода спіймає її посеред дороги. На щастя жовтневий дощ виявився не таким прудким як вона боялася, а до садиби баби Лесі було вже рукою подати. Скоренько прошмигнувши на обійстя старої працівниця соціальної служба переступила поріг помешкання своє підопічної саме в ту мить коли перші краплини важко плюхнулися на землю. Вона вспіла.

Проминувши напівтемний коридор жінка опинилася в просторій кімнаті де на неї вже чекали. Баба Леся сиділа біля вікна і запитально споглядала в її сторону. Оля і без слів знала що саме її зараз найбільше цікавить, а тому щоб не тягнути кота за хвіст швидко витягнула зі свої сумки пакунок з вівсяними пряниками. Ласощі які понад усе полюбляла її підопічна. Працівниця соціальної служби не мала й найменшого поняття звідки у старої жінки такі уподобання, але всякий раз коли вигляд звичайних вівсяників запалював радісну посмішку на її поморщеному пережитими роками обличчі.

– Доброго здоров’ячка, бабуню! – чемно привіталася Оля. – А я ото до вас в гості навідалася. Принесла випрану постіль та трохи ваших улюблених смаколиків.

– І тебе нехай Господь благословляє! – відповідає баба Леся беручи до рук пряники. – Дякую що не забуваєш про мене стару. Постіль залиш там в кутку. Я вже якось саме перестелю собі ліжко.

– Та що ви бабуню, – заперечує своїй підопічній працівниця соціальної служби. – Допомагати вам мої прямі обов’язки. Не годиться старій жінці напружувати себе такою виснажливою роботою. Краще посидьте та розкажіть як себе сьогодні почуваєте.

По тій хмарці смутку що пробігла по лиці баби Лесі Оля зрозуміла що згадка про старість та самопочуття викликають у неї неприємні відчуття. Щоб більше не торкатися цієї теми жінка рішуче попрямувала в сусідню кімнату де швидко поміняла постільну білизну на ліжку господині дому. Коли ж повернулася назад, то побачила на столі два великі горнятка з яких линули ароматні хвилі липового чаю. Вочевидь стара завчасно підготувалася до приходу гості зробила заварку та загріла кип’ятку, і поки соціальна працівниця займалася своєю справою встигла принести все це з кухні.

– Пригощайся, – мовить бабця підсуваючи молодій жінці одне з горняток та кілька пряників.

Олі не надто до вподоби вівсяники й липовий чай, але ображати своєю відмовою стару їй зовсім не хочеться. Та й злива з грозою що розбушувалися за вікном змушують працівницю соціальної служби залишатися в цій хаті ще певний час. Тож зручно всівшись за стіл вона робить невеличкий ковток гарячого напою і відкушує маленький шматочок. Баба Леся навпаки п’є чай з великим задоволенням, а пряник їсть з неприхованою насолодою. В цю мить Олі навіть здається що для старої це найкращі в світі смаколики.

Коли горнятко з чаєм наполовину порожнє і гора вівсяників стає помітно меншою баба Леся сумно зітхнувши каже:

– Питаєш яке у мене самопочуття? А яке воно може бути в такої старої шкапи як я. Все таки вже вісім десятків років розміняла. З кожним рухом порох з мене сиплеться як з трухлявого пенька. Краще ти розкажи що там в селі новенького, бо через той клятий артрит вже й не згадаю коли востаннє виходила за межі свого подвір’я.

– Та цікавих новин таких небагато, – починає розповідати Оля. – Внук Стефи Коваленко прийшов на тиждень у відпуску з війська та Галя Оришко незабаром буде народжувати. А так більше нічого важливого здається і не трапилося за останній час.

– Ех!– в голосі баби Лесі почулися нотки гіркої печалі. – Колись я першою знала про всі події що відбувалися в селі. Коли працювала поштаркою то обходила щодень кожне обійстя на кожній вуличці. Бувало поки рознесеш всю пресу й кореспонденцію то вже й вечоріє надворі.

– І ви довго працювали поштаркою? – поцікавилася працівниця соціальної служби.

– Все своє життя, відколи закінчила сільську восьмилітку. Через це тепер розплачуюся немічними ногами. Пройдені тоді кілометри тепер дають про себе чути.

– А як так трапилося, що ви просто зі шкільної парти пішли працювати?

– Нужда заставила. Сутужно тоді було вдома, от і довелося іти заробляти на прожиття. Та ти пий чай поки не захолов. А я, якщо хочеш розкажу тобі про своє нелегке минуле.

Оля розуміла, що бабця хоче виговоритися, а вона нічого проти цього не мала. На дворі нещадно періщив дощ і єдине що залишалося жінці це смакувати липовим чаєм і слухати історію старенької.

– Звісно хочу. Це ж так цікаво почути про минувшину.

– Тоді трохи почекай я зараз принесу ще чаю і потім все тобі розповім, – мовить баба.

Минає кілька хвилин вона повертається з чайником в руках. Плеснувши в обидва горнятка духмяного напою старенька всідається за стіл і тільки тоді продовжує оповідати про своє минуле: