Розділ перший. Старий

Розділ перший. Старий.

Старий мовчки перегортав стрічку новин фейсбука, не надто звертаючи увагу на повідомлення і не висловлюючи особливих емоцій, побачивши світлини чергових руйнувань та звірств окупантів. З того часу, як три місяці тому почалася війна, це стало його звичайним заняттям, потихеньку, подібно до наркотику чи алкоголю, змінюючи звички та стереотипи поведінки, що склалися за останні десять років. Знайомство з новинами за кількістю витраченого часу вийшло на перше місце, випхнувши з цієї позиції як онлайн гру в шахи, так і приготування їжі. Два захоплення, які ще нещодавно конкурували між собою за право вважатися життєво визначальними. Власне кажучи, його життєві пріоритети постійно змінювалися поступово передаючи пальму першості один до одного протягом багаторічного марафону, який зветься життям.

Колись це були жінки та прагнення до самоствердження. Згодом володіння різними жінками перейшло в чергу чогось повсякденного, а прагнення до самоствердження згорнулось до дій спрямованих до кар'єрного зростання. Потім головним стали гроші. Багато грошей. Дуже багато грошей. Минув ще якийсь час і з'явилося розуміння, що гроші це матеріальний прояв влади. Ось тільки влада, яка у своєму чистому вигляді заснована на особистій харизмі та визнанні, встромляє набагато сильніше, ніж влада грошей. Ні, і тоді він чудово розумів, що вибір між владою популізму та владою грошей, це скоріше навіть не два різні боки однієї медалі, а просто різні точки спостереження за однією і тією ж сутністю.

Не дуже зрозуміло, як далече він зміг би просунутися на цьому шляху, але у життя завжди напоготові бочка з лайном, яку воно, це саме життя, будь-якої миті готово перекинути тобі на голову. Інфаркт, ще один. І все, що зовсім нещодавно здавалося значущим, швидко відійшло на другий план, поступившись місцем якомусь звірячому, такому, що не підлягає раціональному осмисленню, потягу до життя. Точніше навіть не так. Нова життєва домінанта грунтувалася швидше навіть не на прагненні за будь-яку ціну вижити, а на жаху смерті.

Такого емоційного напруження він не відчував більше ніколи. Втім емоції досить швидко згасли, змінившись байдужістю. Все те, що безперечно раніше він вважав особистими досягненнями, непогана бізнесова репутація та статус одного з лідерів партії, яка впевнено входила у другий ешелон політичного бомонду, за час хвороби розповзлося немов гниле ганчір'я, кинуте у кислоту. Бізнес віджали компаньйони. Партійні товариші спочатку зникли з поля зору, а потім взагалі перестали відповідати на дзвінки. Та й чи були вони, ці товариші. Швидше група людей, які прикидалися небайдужими один до одного, об'єднані спільними ситуативними інтересами. Ті самі, справжні друзі з дитинства: шкільні, а пізніше інститутські, ті самі, відносини з якими спочатку ґрунтувалися начебто не на користі, а виключно на особистій симпатії, на перевірку, згодом, здебільше виявилися нудними і дрібними людьми, всі інтереси яких здавались йому настільки ж дріб'язковими та нецікавими. Згодом він усвідомив для себе зовсім нехитру істини, істину, яка після того як була сформульована у неприхованному вигляді, в першу мить буквально шокувала його самого: «Він нікому нічого не винен».

Він нічого не винен своїм шкільним друзям, лише за фактом  багаторічного проведеного разом часу.

Він нічого не винен своїм педагогам, як шкільним, так і інститутським, оскільки всі вони, без винятку, були відверто поганими вчителями.

Просто дивно. Якось він присвятив цілий вечір спогадам про своїх вчителів. Нарахувавши таких, тих, кого вдалося згадати, тридцять шість персон. І з позиції непогано освіченої, з великим життєвим досвідом людини, зробив висновок, що всі вони, як вчителі, слова доброго не коштували. Ну гаразд, не всі. Мабуть двоє з цих тридцяти шести, заслуговували на певну повагу. Так, на трійку із плюсом. Ні, мова не йшла про те, що всі його вчителі були погані люди. Заради Бога. Деякі навіть любили дітей і здебільше небезпідставно вважалися гідними громадянами і зразковими сім'янинами. І навіть намагалися чомусь навчити своїх підопічних. Тільки ось як педагоги являли собою суцільну нікчемність.

Всі ці довгі роки, після хвороби, він просто існував, повільно згасаючи, і кожного дня наближаючись до остсточної смерті. А грандіозні мрії потихеньку перетворилися в любов до приготування їжі та гру в шахи.

Не можна сказати, що війна надто його зачепила. У побутовому плані взагалі ніяк. Оскільки вже багато років як він придбав собі невелику, але затишну двокімнатну квартиру, розташовану в десяти хвилинах ходьби до моря, в одному з курортних містечок суміжної держави. В Україні залишилися діти. Втім діти давно вже повиростали і були абсолютно самостійні. Але ж війна порушила звичайний спосіб життя.

Погляд зачепився за пост у стрічці новин, видокресленний рамкою чорного кольору. Власне, це був навіть не пост, а скан телефонного листування між юнаком з Пензи та його дівчиною. Листування присвячувалося топовій новині дня — ракетному обстрілу центру Вінниці. Користувачі просували світлину вбитої дівчинки та зображення її тяжко пораненої матері. Крім цього багаторазово публікувалося фото капітана першого рангу, того самого, який наказав розстріляти місто Калібрами. До того ж останнє супроводжувалося детальними даними автобіографічного характеру. Із зазначенням не лише ПІБ, але і адреси проживання. Севастополь, вулиця Адмірала Нахімова будинок 21. Здається він пам'ятає цей будинок. Саме так. У цьому будинку, він якийсь час проживав, багато років тому назад, коли відкривав Севастопольську філію свого підприємства. Смішно. З того часу минуло більше чверті століття, а пам'ять зберегла цю нікому непотрібну інформацію про адресу, при тому, що назва самого концерну, що проіснував від сили два роки, вивітрилася з голови.