Зустріч

Цієї ночі Андрій спав погано. Йому снилися жахіття, ніби хтось його кудись тягне. Та, насправді, його думки не були далекими від істини. На вулиці панувала нестабільна погода. Вітер зривався у вікна, несучи з собою гілки та каміння. Кожну годину хлопець прокидався і крутився на місці. Проте він не помітив Карчевського, який стояв на даху і дивився ласим поглядом на хлопця. Час від часу він курив своє зілля, кашляв і царапав гострими пазурами посклу.

Червоні вогні горіли в його вузеньких очах. Його спотворене обличчя посміхалося, але було, як завжди, прикрите капюшоном. Карчевський стрибнув раз, другий, і сховався біля якогось ліхтаря. Десь по вулиці йшов перехожий. Потвора відчула його втому і слабкість. Карчевський зрадів, розреготавшись і закашлявшись. Він стрибнув на ліхтар, щоб його було важко побачити. Перехожий радів, що цей робочий день (останній для нього) нарешті закінчився. Він порівнявся з ліхтарем.

Потвора облизала гострі ікла, а за мить стрибнула на перехожого так швидко, що той і закричати не встиг. Карчевський стиск гострими іклами шию чоловіка, червона кров полилась йому до рота, чоловік помер майже миттєво. Карчевський потяг тіло бідолашного в сторону Лісового кладовища, де він міг його спокійно з’їсти. А в цей час годинник, який все ще лежав у рюкзаку хлопця, завібрував і забив своїми дзвонами. Він не тільки бив дзвонами, але й горів яскравим, холодним, золотим кольором, манливо запрошуючи якусь людину взяти його в руки. Потім повинна була прийти потвора. Андрій не помітив цього, але й не мав у цьому провини. Принаймні, не в цей раз.

****

Цієї ночі не спав і Марек. Ні, його не турбувала завтрашня вилазка, яку він вважав забаганкою племінникаі просто хотів прибити того дурного бомжа, він думав про Каміллу Андрієвську. Каміла була медичною сестрою, яку направили, щоб ставити чоловіку прописані уколи. Проте, побачивши її красу, він уже не міг позбутися думок про неї. Її кроки немов закарбувалися в його пам'яті. Чоловік важко вдихнув і сів на ліжко, відчуваючи, як серце б'ється швидше. Він взяв телефон (Каміла, зрештою, дала йому свій номер) і поспішно набрав номер. Довгі гудки…

За мить почувся сонний жіночий голос:

– Алло...

– Ти спиш? – тихо запитав Марко.

– Ні, але вже збиралась... – так само тихо відповіла Каміла.

Марко на мить замислився, а потім тихо промовив:

– Може, ми якось... сходимо кудись?

На мить постала цнотлива (на перший погляд) тиша. Каміла, витримавши паузу, все ж таки тихо промовила:

– Я не проти. Гадаю, за три дні можна зустрітися.

У Марка серце забилося частіше. Все всередині вибухнуло радісним передчуттям. Він тихо посміхнувся сам собі і промовив:

– Домовились...

– Проте я подзвоню, добре?

– Так, звісно, я тільки за.

І Каміла поклала слухавку. Проте сум накрив чоловіка з неймовірною швидкістю. Прийшла погана думка: а що, якщо вона не подзвонить? Та й на що він їй потрібен? Старий, та ще й із залежністю від алкоголю. Хоча, як не дивно, пройшло всього три дні, а бажання випити не було. Думки про завтрашній день затьмарили думки про Камілу. Але дарма. Карчевський в цей час стояв біля вікна його племінника та облизував свої гострі, як бритва зуби.

****

Ранок прийшов швидко. Януш встав і зарядив свій глок звичайними набоями. Вдягнувся по формі. Він не дуже вірив у Бога. Можна було б сказати, що він вірив тільки в себе. Проте він також вірив у слова Яна, його розум та інтуїцію. Якщо він сказав, що зброя має бути освячена, то Януш освятить її в тому костелі, де сказав хлопець.

Він відкрив двері і пройшов повз кімнату брата Матея, із сумом поглянувши на її двері. Тепер цю кімнату займав Ігор — його названий брат, чоловік, що колись ставчастиною його життя. Ігор, зрештою, змінився, але все ж залишався чужим. Ніхто не міг замінити Янушу брата. Тихо, як міг, він пройшов на порожню кухню. Заварив, як завжди, каву і сів снідати. Скрипнули двері, і о шостій годині вийшов заспаний Ігор.

Він сів напроти і, тихо, щоб не розбудити батька Януша, запитав:

– Чому ти, брате, так рано встав?

Януш видохнув та промовив:

– Їду. Сьогодні їдемо мочити нову потвору...

– Хочеш, я поїду з тобою? Я допоможу... Та й Марина, думаю, не буде проти, а, можливо, і сама поїде з нами.

– Ні... – покачав головою Януш. – Якщо там щось станеться, ти єдиний, на кого я можу покластися...

Зрештою, він вийшов з дому, пройшов до патрульної машини, сів за кермо, завів двигун і поїхав у місто. Проїжджаючи центром, він задивився на кав'ярню. Напевно, найкращу кав'ярню у всій Галичині. Закуривши,він заїхав на парковку біля поліцейської дільниці. Було враження, що він прощається з усіма. Офіцер із сумом пройшовся по кабінетах та коридорах. Зайшов до себе, взяв аркуш паперу та ручку.

Він почав писати:

"Якщо ви це читаєте, то мабуть (ймовірніше за все) я вже мертвий. Прошу не шукати винуватців моєї смерті, бо їх немає. Я сам взявся за ту справу, і я її закінчив, довів до кінця. Що я можу попрохати наприкінці? По-перше, приносіть квіти мені на могилу так часто, як зможете. А по-друге, найголовніше: поховайте разом із братом Матеєм. Дякую вам, рідні. Януш."

****

Януш швидко їхав по старим вулицям міста, увімкнувши проблискові маячки. До костелу, швидше. Здавалося, що часу у нього бракує. В чомусь він не помилявся. Карчевський тим часом, засівши в одному із склепів, гриз кістку чергової жертви. Він згорбився та хрустів кісткою. Потім знову хрипло засміявся. А далі, просто заснув на купі людських решток.

Януш відкрив двері храму і гордо ступав до місця, де зазвичай знаходиться священник. Чоловік постукав, і за дверима почулося:

– Так, заходьте.

Януш зайшов до кімнати. Там сидів старий священник Міхаль Комаровський. Він подивився на чоловіка і запитав:

– Чим, я, старий священник, можу допомогти поліції?

І тут Януша, наче прорвало, і він почав розповідати все, що накипіло. Від Карчевського до вбивства, що скоїв Матей, а він допоміг приховати це, чим став його спільником. Він просто впав на коліна і почав гучно плакати. Священник встав і почав промовляти молитви, а Януш все плакав і плакав.