Вихід

Янушу не давало спокою багато речей. А головне –чому саме Терсевич? Чому всі нещастя припадають саме на це маленьке місто? Він давно замислювався над цими питаннями. Проте за всі ці роки так і не отримав відповіді.Хоча б натяку. Ні. Нічого. Перші дивацтва, про які, напевно, вже ніхто не згадає, почалися ще тоді, коли чоловік навчався в школі.

Та й це були лише натяки – якщо їх можна так охарактеризувати. Далі життя йшло своїм шляхом, а навчання у виші стало новою главою. Далі перші роки служби в поліції. Закоханість та зради. Та потім йому, як слідчому, на стіл поклали справу, Ліки Мариной. А далі смерть Тадеуша Лінчковського (справу якого було швидко закрито), до якої мав відношення його рідний брат та й сам Януш.

Проте коли Януш зрозумів, що Тадеуш до смерті Ліки відношення не має, він вже втратив свою душу. Принаймні так вважалось. А потім інші смерті, зокрема, смерть його брата. Страшна, несправедлива смерть, трагедія для всіх. Януш знайшов собі брата. Хоча й не рідного, але такого, хто відповідає його духу й переконанням – Ігоря. Друга, який не полишить тебе у тяжку хвилину. Він став для Януша справжнім братом, якого, на жаль, він втратив назавжди.

Раніше хороший друг його брата Тадеуша, що завжди був готовий допомогти, тепер став його найкращим другом. Зрештою саме він розкрив йому таємницю маєтку Андруховичів.

Тепер йому на стіл впала справа про пошматоване тіло на Лісному цвинтарі. Та справа вже з припискою "дикі тварини". Що ще можна в цих умовах було написати? Власне, і цього разу справа, яка могла бути "висяком", якби не було свідків, але свідок був. Місцевий, як кажуть, мажор – Андрій Патковський, який сидів у кімнаті для допиту.

Януш видихнув і неспішно перейшов у кімнату поряд. Андрій сидів, качався із боку в бік і щось пошепки бормотав під ніс. Поліціянт підійшов, сів навпроти та поглянув на хлопця. Хлопець зупинився та подивився на офіцера. Януш перший не витримав та промовив :

– Мене звати Януш. Я черговий офіцер. Дівчина в лікарні, в тяжкому стані. Ти розумієш...

Андрій ковтнув гіркий комок у горлі і тихо промовив:

– Так, я розумію..

– Ну, якщо ти розумієш, то розповіси мені, що сталося в тій закинутій кам'яниці…

Хлопець прискіпливо подивився на нього і з сумом промовив:

– Я знаю, що ви на службі... Та ви не повірите!

– А ти спробуй, – промовив Януш. – Я повірю. Бо бачив таке, у що не можна повірити...

Хлопець знову поглянув на чоловіка і так само тихо відповів:

– Я не знаю...

Поліціянт склав на грудях руки та строго сказав:

– Ти розумієш, якщо Марія не прокинеться... Коли вона помре... То ти опинишся у в'язниці... Швидше кулі, що я пальну по мішені. Ти це розумієш?

Андрій підняв очі на нього, а поліціянт промовив:

– Я знаю, що це не ти травмував її. Проте мої командири... Вони не знають. Вони хочуть закрити цю справу. Дай мені маленьку зачіпку, щоб ти поїхав сьогодні додому.

І хлопець розповів усе. Від травм Марка до того, як після побачення вони з Марією зустріли вуличника Карчевського. Це все він. Він гризнув дівчину. Януш розумів, що він маніпулював ним, а коли хлопець почав розповідати, то очі у офіцера почали лізти на лоба. Тут міг бути лише один вихід. Дослухавши до кінця, Януш підвівся та промовив:

– Я тобі вірю... – від подиву Андрій вирячився на офіцера, а той продовжив: – Я відпущу тебе. Зрештою, тобі треба зайти до дівчини. Я гадаю, що варто відпочити. Але проблему з Корчевським ми вирішимо. І разом.

Андрій ковтнув комок, який застряг у нього в горлі, та мовчки кивнув. А Януш вийшов, забіг до себе в кабінет,і, схопивши зі столу стільниковий, набрав свого друга, Яна.

****

Зрештою, Януш стримав слово та відпустив хлопця. Перше, що зробив Андрій, – завітав до Марії. Його не пустили до палати дівчини, але запевнили, що з нею все буде добре. Також провели його в маленький передпокій, а через скло показали, що дівчина лежить. Вона була слабка, але у свідомості. Хлопцю здалося, що вона посміхнулася та кволо помахала рукою. Андрій посміхнувся. Повільно повернувшись до виходу, він зрозумів, що більше не має зволікати.

Хлопець, що було сили, побіг геть із лікарні. Геть за місто. До кварталу розкішних маєтків. Додому. Бо він дуже турбувався за дядька. Він біг, падав, і знову біг, поки, задихаючись, не опинився біля рідної брами. Що сили почав натискати на кнопку звукового зв'язку. Брама відчинилася, і на порозі з'явився розсерджений Міхаль.

Побачивши Андрія, він відкашлявся і здивовано промовив:

– Молодий пане? А чому ви так голосно...Проходьте...

Старий впустив хлопця, а той, що було сили, побіг мощеною плиткою та по лакованих сходах нагору. Та, що мав сили, відчинив двері в кімнату дядька. Марек лежав і ліниво гортав журнал. Він підняв очі на хлопця, здивовано посміхнувся і промовив:

– Хлопчику мій... Та я тут... – але за мить насупився і запитав: – Щось трапилося?

І Андрій усе розповів, від початку до кінця. Він говорив, заїкався, і знову говорив. Він ридав, упавши на коліна. Марек ледве підвівся, схопив його за плечі та притиснув до себе. А хлопець не переставав говорити. Важко сказати, скільки часу минуло, але коли Андрій завершив свою розповідь, навколо настала тиша.

– Що сказав той поліцейський? – не витримав і запитав Марек.

– Сказав, що подзвонить і що нам з ним треба буде вирішити проблему з Карчевським. Та я не знаю...

Шморгаючи носом, Андрій замовк. Марек посадив хлопця на розкішне ліжко. Він відкашлявся, та тихо промовив:

– Ну, якщо це так, то я піду з вами.

Хлопець підвів очі на дядька і, що було сил, закричав:

– Ти що, з глузду з'їхав? Тобі треба відпочивати... Ти дуже слабкий!

Та Марек тихо перебив його:

– Якщо ти гадаєш, що я лишу тебе самого... Поряд із цією сволотою... То ти помиляєшся! Це буде компенсація за ті роки, що я втратив у спілкуванні з тобою.