Кохання та кров

Марек крутив срібний портсигар в руках,намагаючись спіймати промінь літнього сонця. З ранку його трохи нудило, їсти він не хотів, здебільшого пив воду. Здавалося, що саме вона надавала йому сили. Проте курити хотілося нещадно (він не збирався кидати, тим паче, знаходячись у себе в кімнаті), і він тяг цигарку одну і ту саму, не маючи сил докурити хоча би одну в день. Він відчував туманний дотик болі, а сил підвестись з ліжка він не мав.

Був ще аспект. Сьогодні мала завітати медична сестра, яку порадив сімейний лікар, щоб провести усі процедури, які було треба. Це турбувало. Дуже. Думок не було. Майже... Окрім однієї: хто то був коло брами? Та саме головне: чому він, цей дурнуватий бомж, мав таку велику силу? Згадавши це, біль озвалася в його ребрах, як розряд струму. Чоловік застогнав. В цю саму мить, в унісон, пролунав стукіт в двері.

****

Цього разу Андрія розбудив сонячний промінь, що пробився крізь щільно зачинені штори. Ранок минув, як завжди, але він не пішов на сніданок до діда й не завітав до дядька. Швидко зібравшись, він сів на ліжко й набрав Марію. Пішов гудок, потім ще один.

Вона відповіла досить швидко: 301

– Ти так рано... Щось сталося? – запитала дівчина в слухавку.

Андрій посміхнувся сам собі та, не кваплячись, промовив:

– Так, маю кілька цікавих думок... Ну і маю досить повний план на сьогодні! Якщо, звісно, не маєш планів, окрім цього...

Марія розсміялася в трубку і відповіла:

– Не маю, звісно! Де зустрінемося?

– Біля моєї брами! – протягнув хлопець.

Марія гучно видихнула та з посмішкою в голосі промовила:

– Добре... Якщо ти мене вже розбудив, то гадаю, кава згладить враження того, що ти, можливо, не вихований!

– Домовилися! – Андрій посміхнувся та швидко. поклав слухавку.

Хлопець схопив рюкзак, затовкавши всередину два маленькі ліхтарики, складний ніж, який колись йому на Різдво подарував Марко, та старий срібний годинник, який він придбав. Хлопець обняв рюкзак і, як тільки міг,швидко пробіг  коридором, спустився сходами та зупинився біля старого Міхаля. Старий підняв брови, немов мав щось сказати, але раптом пролунав стукіт удвері. Андрій зойкнув та підскочив до дверей, одним рухом відчинивши двері. На порозі стояла молода жінка: білявка, струнка та висока. Побачивши Андрія, вона посміхнулася, а у хлопця, навпаки, зникла посмішка, обличчя, здавалося, стало кам'яним. Він чекав Марію.

– Добрий день... – промовити незнайомка.

Андрій насупився, перебивши жінку, запитав:

– Хто ви є?

Жінка ще більше посміхнулася та, заморгавши на хлопця, відповіла:

– Я Каміла... Мене направили до вас...

Хлопець знову перебив Камілу та жорстко знову запитав:

– Звідки ви?

На цей раз жінка підійшла до хлопця та запитала у відповідь:

– А ти хто є?

Хлопець випрямився та з гідністю промовив:

– Я Андрій Патковський! Ви не відповіли на моє

питання... Тому чекаю відповіді! Проте, якщо не хочете, щоб викликали поліцію, то можете додати і проте, як потрапили всередину садиби.

Жінка видихнула та акуратно промовила, піднявши руку догори:

– Я Каміла... Медсестра! Мене прислав лікар, щоб я допомогла тобі з твоїм дядьком... А пустив мене якийсь старий біля брами...

– Для вас я пан Андрій... Міхале? – хлопець розвернувся через плече, і старий вже стояв поряд, готовий до наказу від молодого господаря. – Проведи цю панянку до Марека... І в цей час поясни їй правила поведінки в цьому домі!

Хлопець пропустив Камілу всередину, а дворецький повів її сходами нагору. Андрій з грохотом зачинив двері та вилаявся. Кинув рюкзак, який тримав увесь час в руках, через увесь коридор. Взявся за голову та сів на підлогу. Він дихав тяжко, та, зрештою, взявши себе в руки, підвівся на ноги, підібрав свої речі, відчинив двері та пішов через ганок геть. Хлопець пройшов через браму, яку зачинив старий садівник, та закрокував вздовж Тупікової вулиці.

Його думки були зайняті подіями, що сталися з Мареком, та й взагалі всім, що крутилося навколо нього. Він забув, як вести себе, став для всіх диким і проявляв (проте це було вже з ним до цього) свою любов тільки до рідних. А тепер вимістив свою злість на цій (сексуальній) гарній жінці, з неочікуваною ненавистю. Він йшов вулицями, і на перший погляд здавалося, що він просто гуляє, проте він йшов дорогою на зустріч із дівчиною. Але це було не побачення, а скоріше коротке розслідування. Чи хоча би щось схоже на це.

Він не помітив, як дійшов до назначеного місця – воріт старого ринку. Сонце яскраво світило та відчутно гріло, перетворюючи ранок на пекло. Він видихнув. Озирнувся навколо. Люди ходили то в одну сторону, то в іншу, а хлопець стояв посередині. Хлопцю здалося, що люди навколо не помічають його. Ніби він був привид.

– І довго ти збираєшся тут стояти? – пролунав близько знайомий голос, від якого Андрій затремтів та озирнувся.

Це була Марія. Вона посміхалася, а в своїх окулярах була схожа на маленьку сову. Вона була нафарбована, як на побачення, проте одягнена в зручний одяг. Андрій підскочив до дівчини та просто обійняв її, міцно притиснувши до себе. Дівчина відповіла взаємністю. Їм здавалося, що час зупинився. Вони обіймалися, не зважаючи на засуджуючі погляди перехожих. Андрій відсторонився від дівчини, взявши її за плечі. Він подивився в її блакитні очі.

Вона посміхалася йому, і хлопець тихо промовив:

– Ну що, готова?

Марія заморгавши відповіла:

– До чого, до чого ти пропонуєш мені бути готовою?

– Ну як... – Андрій посміхнувся та промовив. – Ми сьогодні заліземо в ту кам'яницю...

– В яку? – здивовано запитала дівчина.

– Пам'ятаєш ту, що біля ринку? Так от, ми туди вліземо... Вона закинута, проте, я тут підготувався, набив рюкзак...

Марія кивком показала, що слухає його уважно, та в захваті дивилася на нього. Хлопець ковтнув та продовжив:

– Ну так от... Чомусь мені здається, що ця потвора там ховається і, можливо, щось таке ховає...