Дивина старого ринку

Андрій прокинувся рано, і хлопцю здавалося, що його нещадно били, все його тіло відповідало йому болем. Але він мав встати з ліжка. По-перше, він мав намір зустрітися з Марією. По-друге, як мінімум,порозмірковувати над тим, що йому робити далі. А ще було третє. Він мав обов'язок піклуватися за дядьком. Таке рішення він прийняв давно. Андрій не дуже виспався, принаймні на цю хвилину,і настрою не було, навіть для того, щоб вставати з ліжка. Але хлопець виходу не мав. Він, врешті–решт, встав,умився та пройшов до столової.

За столом сидів Карл, як завжди курив сигарету, пив каву та щось наспівував собі під носа. Андрій і собі посміхнувся та сів навпроти. Хлопець взяв виделку та почав їсти смажене яйце.

Старий підняв голову на онука та чомусь дуже радісно промовив:

– Добрий ранок, Андрійко!

Хлопець хмуро подивився на діда та неспішно промовив:

– Добрий ранок, діду...

– А чому так хмуро? – з цікавістю запитав Карл.

Андрій знову посміхнувся, дуже невесело, та промовив:

– Чому ж я маю радіти?– Ну як чому? – Брови старого поповзли вгору від здивування.

Та Андрій продовжив:

– Ну... А чому я маю радіти? Дядько поранений, лежить другий день під крапельницею, ти з ним сваришся...

– Вже не сварюся... – хитро додав старий, перебивши хлопця. – А твій дядько вже пішов на поправку... До того ж його треба перевести сьогодні до його кімнати...

Дід витримав паузу та так само лукаво додав:

– Та й я гадаю, що все піде як найкраще... Скоро прийде медична сестра... І ми просто маємо перевести Марека... До того ж я маю працювати...

Андрій вскочив зі свого місця, кинувши з дзвоном виделку в тарілку, і, різко розвернувшись, направився до важких дубових дверей. Карл, здивовано поглянувши на онука, запитав:

– Ти куди, хлопчику мій? А сніданок?

Андрій розвернувся та зло промовив:

– Я до Марека... І діду, не кажи мені так, ніби ти мій батько!

Із цими словами він розвернувся, гепнувши дверима, що мав сили. Вибіг у коридор, промчавши повз старого Міхаля, який уже зайняв своє місце біля вхідних дверей. Дворецький, все що зміг, це схилити ввічливо голову. Хлопець у два стрибки піднявся на другий поверх, повернув направо і, без стуку, увірвався в кабінет. На тій самій канапі лежав Марек.

Чоловік підняв очі на племінника та промовив:

– Андрійко...

Чоловік слабко, проте впевнено говорив, а щоки набрали червоної фарби.

– Хлопчику мій, мені треба з тобою поговорити...

– Дядьку... – втомлено протягнув хлопець.

– Ні, Андрію, вислухай мене зараз... – Марек впевнено привстав на ліктях і продовжив:

– Пробач мене... Я так багато пив і так мало приділяв тобі уваги... Проте, хлопчику мій, я тобі обіцяю, я буду приділяти більше часу... Радити, звісно, як буде потреба... Я ще йой, повний сил...

Сльози самі по собі потекли з очей, Андрій шморгнув носом і промовив:

– Добре, дядьку...

Але не встиг закінчити, як двері відчинилися, і на. порозі кабінету з'явився Карл, який посміхнувся Маркові, хлопнувши Андрія по плечу, і голосно промовив:

– Ну що, хлопці, готові? У нас велика справа... Тебе, Марко, треба перевести до твоєї кімнати... Готовий?

Марек закивав схвально, притискаючи долоні до ран, сів на канапі так швидко, що Андрій від подиву посміхнувся. Андрій та дід стали по обидва боки від Марека, а він обійняв їх руками, піднявся, і вони повели чоловіка до його кімнати. Він ледве тягнув ноги, шкутильгаючи на одну ногу та стогнучи. Проте, мужньо витримавши, таки ліг на ліжко, заздалегідь розкладене дворецьким, і тяжко задихав, закривши очі. Карл з онуком укрили чоловіка ковдрою.

Саме в цей момент завібрував телефон в кишені Андрія. Він смикнувся, дістав телефон, подивився на дисплей, де було написано: "Марія". Андрій розвернувся в сторону дверей і закрокував до сходів, але не встиг підняти слухавку. Проте хлопець не бажав здаватися, він натиснув на дисплей і почав і собі дзвонити.

Сигнал пішов, потім ще один, і ще один, і, на кінець, у трубці пролунав знайомий голос:

– Я тобі дзвонила...

Андрій закусив верхню губу, витримав паузу та відповів:

– Так... Я трішки зайнятий! Ми зустрінемося? – з надією запитав хлопець.

– Ну, якщо в тебе немає інших справ... – на цей раз дівчина витримала паузу, та додала: – На нашому місці... Як домовлялися!

-Добре... Є справи... Але виключно з тобою! –відповів Андрій.

– Тоді там і зустрінемося...

– Так, добре... – і після цих слів хлопець швидко поклав слухавку.

Андрій жваво пройшов коридором, залишивши за спиною дядька в безумовно надійних руках діда, і щільно зачинив за собою двері.

****

Януш сидів, як завжди, у своєму кабінеті, курив цигарку (якби хтось зайшов, то відчув би стійкий запах цигарок) і дивився на папери, що лежали перед ним. Ряд зникнень, вже троє за останній час. Одне з них – стара людина. Пошуки не дали жодних результатів. Волонтери пройшли навіть непрохідними лісами. Проте слідів не було зовсім. Але вчора, на старому лісному цвинтарі, пошукова група знайшла рештки людини. Це були залишки чоловічої руки, обкусаної з усіх сторін.

Дивно, але не для Януша. Останній раз подібне чоловік бачив два роки тому, коли сталося нещастя з його рідними. Але він разом з друзями подолав того демона. А тепер це. Експертиза тривала, проте Януш знав відповідь, що жодна тварина не могла лишити ці сліди. Тим паче людина. В такому випадку виникало питання: хто саме це зробив? Безумовно це був демон. Тоді виникало ще кілька питань.Перше з них: як його подолати? Та саме головне: хто саме буде його долати цього разу?

Чоловік добре розумів, що він цього робити не бажає. Не в тому справа, що він боїться, ні, справа в тому, що він втомився. Він втомився від всього надприродного, втомився бігати на різні криваві злочини, не маючи змоги не бачити цього. Януш розчавив недопалок у попільничці і підвівся.