Нічні марення

Андрій повернувся додому не дуже пізно. Проте він був досить задоволений тим, що провів так гарно час із Марією. Особливо кінець. То було дуже приємно, коли вони після чудового дня, стоячи біля брами, що вела до маєтку його діда, поцілувалися (поцілунок, який був надто пристрасним, як на думку Марії). Це ще довго залишалося в його серці.

Коли він зайшов додому, здавалося, що всі сплять, окрім старого дворецького, який відкрив йому двері. Старий Міхаль похмуро пропустив Андрія всередину і схилив голову, коли той проходив повз. Та хлопець зупинився і тихо запитав:

– Все добре, Міхаль?

– Так, пане Андрій, все добре... – так само похмуро промовив старий дворецький.

Андрій розвернувся до нього обличчям, упер руки у боки і промовив:

– Так, старий, кажи, чому такий похмурий? Чи втомився?

– Ні, пане, не втомився! – відповів дворецький, і, вдихнувши, промовив: – Ваш дядько Марко...

Андрію здалося, що гостра голка вколола серце, та у відповідь запитав:

– Спочатку так... Та я наговорив йому багато чого за те, що він ображає мене! Та розумієте, молодий пан, я того не хотів! Ви знаєте, я сумлінно виконую свою роботу і ніколи не скаржився на вашого дядька нікому! Але після розмови з вашим дідом, нехай Бог дасть йому сили, Марко, як з ціпка зірвався... Він повернувся до мене і почав кричати всяку гидоту... Що я старий, нікому не потрібен...Що він звільнить мене... І багато чого ще... Та ваш дід увірвався в коридор і вдарив що мав сили вашого дядька по обличчю! Я й не знав, що він так може... Що мав сили вдарив його по обличчю, та з такою силою, що він впав.

– А що дядько? – розгублено запитав Андрій.

– Йой, хлопчику мій... Та він вскочив і побіг з дому геть...

Та Андрій уже нічого не чув. Він побіг до столової, що мав сили, і не помилився: дід сидів у кріслі біля обіднього столу, схиливши голову, і курив. На столі

навпроти стояла тепла вечеря, приготована, скоріше за все, для Андрія. Хлопець сів саме туди та мовчки почав їсти.

Дід подивився на онука і промовив:

– А чому ти мовчиш?

Андрій ковтнув бульбу, що жував, і коротко промовив:

– Де Марко?

Старий випустив чергову порцію диму з носа та відповів:

– Ми посварилися... Я його вдарив... А він пішов геть! Не знаю, де він є!

– Він п'яний? – стурбовано запитав хлопець.

– Так! – коротко відповів дід.

– І ти його відпустив серед вечора, та й ще в п'яному вигляді? – поклавши ніж та виделку, хлопець подивився на старого.

Карл загасив цигарку в попільничці та запитав:

– А що я мав зробити, по–твоєму?

– Не знаю, діду, що робити... Зупини його! А ти його відпустив!!

Із цими словами Андрій підвівся, розвернувся і, намагаючись не втратити ні секунди, побіг нагору до себе. А Карл, опустивши голову, відкрив своє серце для горя, яке наповнювало його до краю.

****

Марек  йшов, хитаючись, темною вулицею,наповненою липневими запахами. Та йому було не дуже добре, зважаючи на те, що він був п'яний. Чоловіка сильно нудило, до того ж боліла щелепа від того, що Карл відчутно засадив йому. Та повітря починало тверезити його, і цигарки, якими він запасся ще вдома, вже непосилювали дію алкоголю. Вони лише викликали нудоту,проте він ще не блював. Поки що не блював.

Він вибіг з дому з наміром більше ніколи не повертатися. Але йти йому не було куди. Не було тих, хто міг би прихистити його хоча б на кілька днів. Можна було б вирватися до Львова, але всі його університетські товариші давно відвернулися від нього. А друзів він там не мав. Тому залишалося тільки швендяти вулицями Тарсевича, що він успішно і робив. І збирався робити, поки не протверезіє. А далі, коли поснуть Андрій та Карл, тихенько повернутися і забратися під ковдру, заснути до ранку.

Певно, він мав ще один вихід, який засів десь всередині: знайти тих, хто з ним сьогодні пив, і просто продовжити пити, а потім заснути десь під брамою. Але й цього зробити не міг, бо елементарно грошей не взяв. А без грошей нікому з знайомих він не був потрібен. Марек розсміявся та знову потягнувся за пачко цигарок, що лежала в кишені. Дістав одну, сунув до рота, підкурив і затягнувся. Він озирнувся. Марек знову розсміявся, бо не зрозумів, як опинився біля власної брами. Він подумав, що зранку йому доведеться багато працювати. Спочатку привести себе до ладу, можливо поголитися. Та в його спогадах постала картина того, як він двічі погрожував старому дворецькому Міхалью, як принижував його. Тому він вибачиться перед ним. А далі –його батько, Карл, який принизив чоловіка, але не без підстав. І перед ним він також вибачиться, адже Марек завдав батькові чимало болю. Можливо, він кине пити.

Зміниться. Декілька неспішних затяжок, і чоловікові стало погано – він почав блювати на власний паркан. Але раптом побачив, що до нього хтось підійшов – в черевиках, забруднених від багнюки та пилу. Марек підняв голову і побачив того самого дивного чоловіка в зеленому плащі з капюшоном, натягнутим глибоко на очі. Навіть у таку спеку.

Марек випрямився, стиснув кулаки та сердито промовив:

– О, то ти? А я казав тобі, старий, щоб твоя дупа тут не вешталася?

Чоловік випустив порцію диму з рота, закашлявся і хрипло промовив:

– О, пан сьогодні дуже злий... Проте Карчевський не ображається на пана!

Старий знову закашлявся сильним кашлем, а Марек здивовано запитав:

– То ти Карчевський?

– Так, це я, — відповів старий, але додав: – Проте я сьогодні не до вас в гості, молодий пане!

– Правда? В гості? В цей будинок?

Марек посміхнувся, але лють наповнила його, і він стиснув кулаки. А Карчевський засміявся і промовив:

– Так, тут живе парубок, молоденький... Андрій, здається... У мене до нього справа!

– Так! Але тобі навряд чи є справа до нього... А якщо мої розумні слова тебе не переконали, то мої кулаки, напевно, тебе переконають. Вони переконають тебе забути дорогу до цього будинку, а особливо до мого племінника...