Старий ринок

Андрій проснувся не в настрої. Було б приємно пройтись разом з Марією десь по старому місту, чи навіть гайнути кудись, хоча б і до Львова. Тарасович давив на хлопця якоюсь старою ненавистю, чи можливо, то була неприязнь його власної родини. А це, в свою чергу, його дуже пригнічувало. Так сильно, що подекуди викликало апатію, невпевненість і лють, яку закрити неможливо було. Але були в тому й інші почуття.

Хлопець любив Тарасович, з його старим містом, з його вулицями, двориками та тихими парками, де влітку можна було сховатися від спеки, а зимою випити глінтвейну з пампухами.  Андрій також любив і свій дім, де виріс, де жив, в якому були його рідні люди. Але почуття були змішаними. Він не мав права засмучуватися, проте був засмучений. Єдиним виходом для нього була прогулянка. Це допомагало. Колись, напевно, так було. Колись навіть дощ змивав залишки всього поганого, що він мав у собі. Але тепер ставало все складніше. Андрій довго ще сидів на ліжку, а його, в свою чергу, ніхто не турбував.

Навіть дядько, який завжди шумів і, залетівши в кімнату, будив хлопця. Та не цього разу. Цього дня маєток був пустий. Тільки звуки в саду видавали садівника, який там порався. Зрештою, він таки встав. Відкинув штори, і кімнату осяяло літнє сонце, на мить осліпивши хлопця. Вікна також були відкриті, і свіже повітря наповнило хлопця настроєм. Андрій привів себе в порядок і, неспішним кроком спустившись з другого поверху, попрямував до їдальні.

Принесли сніданок, який він з'їв без великого апетиту. Випив кави та вийшов у сад. Хлопець направився в бік брами, яка відкрилася, випускаючи його. Він був тільки радий тому, що міг прогулятися. Здавалося, наставйого час.

****

Настрій Андрій набув, бо він крокував вулицею. Це була вулиця, де були лише старовинні маєтки, окуті рослинами, а подекуди й зовсім тонули в них. Маєтки були різнокольорові: одні різьблені, інші – з колонами, а також з сатирами на дахах. Були з ґратами на вікнах, інші – без. Були доглянуті будинки, а часом – ні. Дивувало хлопця те, що всі маєтки мали мешканців. Всі, окрім одного. Останній маєток по вулиці Тупіковій, де починалися володіння Андруховичів. На межі стояла стара іржава брама, в яку міг зайти кожен бажаючий.

Далі був занедбаний парк, який за своїми розмірами не поступався Стрийському у Львові. Але парк Андруховичів був порослий бур'яном, місцями навіть до людського зросту. Подекуди дерева були порослі мохом. Посеред парку стояв закинутий басейн, який навесні наповнювався водою, а влітку зовсім пересихав. А якщо пройти ще трішки, можнабуло упертися в самий маєток. Він був на половину зруйнований, даху не було, вікна були побиті (лише гострі стекла лишилися, які нагадували ікла якогось чудовиська), а старі дубові двері лежали на землі.

А по сирих коридорах та кімнатах гуляв вітер, наповнений солодким запахом розкладання. Вночі можна було почути крик, який лунав із незачинених підвалів. А у вікнах здавалося, світило світло давно минулих балів.Декілька разів люди таки намагалися викупити землю, а разом із нею й маєток, та все було марно. З кожним роком будівля тріскалася та падала. Кожного року тут влітку ночували бомжі, яких знаходили мертвими підлітки, які заходили сюди. А минулого року тут померла молода дівчина, а взимку ще двоє осіб. Тіло хлопця було дуже понівечене.

Тіло ж дівчини, яка також зникла, як всюди казали, саме на цьому місці, зовсім не знайшли, тільки якісь окремі фрагменти. За цими думками Андрій не помітив, як опинився в самому центрі міста. Пройшов старовинні кам'яниці, які були збудовані для декількох сімей одночасно, костели, які століттями тут стояли, і тільки дзвони видавали, що тут ще правлять меси. Тут були окремі крамниці, які належали цілим сім'ям і приносили прибуток. Були затишні кав'ярні, де можна було сидіти і відсторонитися від цілого світу.

Хлопець у захваті не помітив, як добрався до місця зустрічі з Марією. Улюбленим місцем для молодих людей був сквер, де зазвичай збиралася молодь. Тут не було нічого зайвого, як казала Марія, тільки свої. Андрій сів на лаву і знову задумався про те, як зрештою допомогти дядькові, та про дивного чоловіка, який крутився біля воріт минулого вечора. Поставало питання: хто він є, цей дивний суб'єкт? І чи тільки здалося Андрію, що вночі його хтось кликав?

– Як би я не прийшла, ти б так і сидів тут до вечора?– пролунав жіночий голос майже над вухом у хлопця.

Андрій повернувся і нарешті побачив Марію. Це була худенька дівчина, білявка, яка носила окуляри та була дуже доброю. Але для хлопця вона була найкращою. Хлопець підвівся на ноги, підскочив до дівчини та що є сили обійняв її. Дівчина здивовано обійняла хлопця у відповідь. Тримаючи дівчину за руку, Андрій щиро посміхнувся та промовив:

– Нарешті... Я гадав, ще довго тебе не побачу!

– Чому? – ще більше здивовано запитала Марія.

– Нууку, це було тяжко... Навчання, а далі – довга дорога, яка, здавалося, тривала вічність! Ну, як для мене! А далі – цілий день чути сварки дядька Марка та діда...

– Марко знову п'є? – серйозно запитала дівчина.

– Як завжди... Мало того, він ще грає в карти! Програє великі суми, а дід йому ще дає... знову і знову!

Андрій зітхнув та почервонів. Марія подивилася на нього. Андрій опустив очі до землі. Він стиснув руку дівчини, як виявилося, дуже сильно. Марія охнула.

– Йой, Андрійко... Боляче...

– Пробач...

Андрій відпустив руки дівчини. Подивившись у блакитні очі дівчини, він промовив:

– Розумієш... Це все так тяжко! Єдина людина, яка, здається, мене розуміє, – це ти!

Цього разу почервоніла саме Марія.

– А як же Марко? – з посмішкою в голосі запитала дівчина.

– Я люблю дядька... Дійсно! Але він приходить до мене лише тоді, коли йому тяжко. Він плачеться мені за діда, за відсутність грошей, за те, який він нікчема. Говорить, що він нікому не потрібен. А як потрібен, то лише тоді, коли комусь із його знайомих потрібні гроші! Але він ніколи не питає, як справи у мене... Він не питає, як моє здоров'я, чи я, можливо, застудився, чи в мене депресія! Для нього я – об'єкт розмови!