Прибуття

Потяг зі сполучення Дніпро – Трускавець прибув до станції Тарсевич із запізненням на двадцять хвилин. Андрій прокинувся на під'їзді до Львова і мав досить дивний настрій. Їхав він із Києва, де навчався. Грошей йому вистачало, а ось людей, які думають так само, як він,бракувало.

Андрій був добрим хлопцем, але надто розумним,тож у Могилянці, де він навчався, друзів не мав. Але були лише люди, які спілкувались із ним, лише тому, що хлопець мав гроші. Свій час він проводив серед книжок. Це були справжні друзі для Андрія. Принаймні, у Києві.Всіх живих друзів, як казав Андрій, він лишив в Тарсевичі. Насправді Андрій мав одного друга. А, вірніше,сказати – подругу. Вірну та привабливу подругу. Марія. Для хлопця це була не зовсім подруга.

Десь (а сам собі він у тому не міг зізнатися) в середині себе хлопець був закоханий у неї. Андрій взяв рюкзак, закинув його за плечі та швидко спустився на перон. Ноги понесли його в напрямку зупинки трамваю, який відвезе його додому. Дім, рідний дім. Радість від того відчуття тільки посилювалась. Там, де пройшло дитинство хлопця. Нарешті він побачить діда з бабою. І любого, бешкетного дядька.

Хлопець завжди любив своїх діда і бабу. Але більше за них – дядька, який навіть опікувався ним. Він завжди надавав йому більше часу, грався з ним і мав зайві гривні в кишені, які Андрій з радістю приймав. Але він також пам'ятав стійкий запах алкоголю та цигарок. Цей запах час від часу викликав відразу. Але прикладом для хлопця був дід. Карл Патковський дав своєму онуку все, що міг: виховання, прізвище, гроші та приклад. Все, окрім батьківської любові. Це дала йому бабця Ангеліна.

Але вони усі троє не могли дати Андрію те, що мали дати йому його батьки. Але своїх батьків хлопець не знав. Вони загинули. Прибуття до Тарсевича означало для хлопця лише одне – початок літа, час свободи та надій. Він вирішив не скорочувати шлях через маєток Андруховичів, а поїхати в об'їзд трамваєм – довше, але безпечніше. І в його головівиникали приємні думки: ось–ось він побачить Марію, усіх, за ким скучив за ці довгі місяці. Майже за рік. Андрій не помітив, як опинився біля маєтку Патковських. Це була велика двоповерхова будівля, збудована ще в далекі часи, яку дід хлопця завжди тримав у порядку, немов охороняючи її від часу. Влітку приходив садівник, щоприводив їхню ділянку до ладу, а взимку двірник гріб сніг.

Якщо щось ламалося чи виходило з ладу, приходив майстер і все лагодив.Брама відчинилася,запрошуючи Андрія зайти по маленьких сходах через сад, в якому посередині стояв фонтан. Він пройшов прямо до парадних дверей і натиснув кнопку. Дзвінок сповістив, що хтось прийшов. По камерах було видно, що це Андрій, тож двері автоматично відчинилися, впускаючи його всередину.

Зустрів Андрія дворецький, який промовив награно весело:

– Вітаю вас, пане Андрію! Ваш дід чекає на вас у кабінеті і просить зайти випити з ним кави, якщо, звісно, у вас є час.

– Привіт... Ох, уж цей Карл... Добре, зараз зайду! –промовив хлопець і сміливо пройшов по лакованому паркету, через коридор і вітальню до кабінету.

Андрій швидко відкрив двері, за якими за дубовим столом сидів Карл, його дід. Чоловік, не піднімаючи погляду від своїх паперів, запитав:

– Тебе попередили, що я хочу тебе бачити?

Андрій видихнув, та не чекаючи запрошення, сів навпроти, склавши ноги на ногу, і відповів:

– Так, діду... Хоча, певно, я і так до тебе зайшов би.

Карл підняв очі на онука, посміхнувся та сказав:

– Знаю, що зайшов би... То в тебе від батька! Такий самий упертий...

Чоловік підвівся, розсміявся, Андрій також підвівся, і вони радісно обійнялися. Карл поглянув на онука, оцінюючи, та промовив:

– Ти схуд, хлопчику... Погано годують?

– Йой, діду... Не дуже! Хоча я більшість часу провожу в бібліотеці! Часу на їжу бракує...

– Ну, певно, що так... То як завжди було! Почнемо тебе відгодовувати... Почнемо із файної львівської кави.

Із цими словами Карл натиснув кнопку на пульті, що лежав на столі. Двері відчинилися, і зайшла поважна гувернантка, яка принесла дві чашки кави разом із смаколиками, яких навіть у Львові не всюди можна знайти.

Вони сиділи й розмовляли, п'ючи каву. Час, здавалося, зупинився для них, і Андрій відчував, що дідзнає абсолютно все, наче Карл увібрав у себе всю мудрість світу. Та ось раптом почулося гуркіт, наче щось розбилося, і голосно, на весь коридор, пролунав чоловічий голос:

– Курва, мати... Якого ти стоїш тут посеред дороги?

Андрій впізнав голос – то був його дядько. Та, мабуть, не дуже тверезий цього разу, якщо він лаявся на дворецького, на якого сам же й налетів. За мить почулися кроки, і двері без стуку відчинилися. На порозі з'явився Марек, який, хитаючись з боку в бік, голосно промовив:

– Батьку, я гадаю, час звільнити того пана з роботи, він так багато місця займає... Оу... Андрійко, це ти, хлопчику мій? Я такий радий... Такий радий...

Із цими словами Марек, хитаючись, підійшов до Андрія та чмокнув його в щоку. Андрій посміхнувся, зазначивши про себе, що дядько зовсім не змінився. А Марек видихнув і сказав, звертаючись до Карла:

– Короче так... А йшов я до тебе...

– Може, спочатку сходив би до себе? І проспав би? Прийняв би ванну... А потім поговоримо... Га? –розлючено сказав Карл.

– Емм, батьку... Але ж у мене часу бракує...

– А чим ти сьогодні займаєшся, дозволь запитати? Пив? А зараз тільки дванадцята година дня... Тому пішов геть і спи, щоб до вечора я тебе не бачив... Зрозумів?

Марек засопів. Подивився на Андрія, який тихенько йому кивнув, і промовив тихо, але впевнено:

– Так, тато, я зрозумів... Але міг би і не кричати при Андрійку!

– Пішов геть, я сказав! – закричав Карл, а Марек розвернувся і, похитуючись, пішов до себе, наче дитина, голосно крокуючи сходами, які й так скрипіли.

****

Андрія нагодували, він ще поговорив із бабусею, яка дуже зраділа тому, що онук вже вдома. Але втому хлопець відчув лише, коли сів на свою канапу. Він сів і відкинувся назад. Зрештою, він радів своєму поверненню. Всі зраділи – дід, бабуся, старий дворецький. Але з усіх Андрію було шкода лише дядька, який так багато пив і іноді робив речі, які йому не подобалися, але то був хрест Марка – лише його. Згадуючи все, хлопець миттєво заснув, ледь закривши очі. Він пролетів, здається, тисячі світів через темну трубу сну. Було відчуття, що він у себе в гуртожитку, де йому надокучали сусіди.