Прибуття.

Потяг із сполучення Дніпро-Трускавець прибув до станції Тарсевич із запізненням у двадцять хвилин. Андрій прокинувся на под'їзді до Львова, і мав досить дивний настрій. Їхав він із Києва , де навчався. Грошей вистачало , а ось людей які думають так само як він , бракувало.

Андрій був добрим хлопцем, але надто розумним , то в Могиланці , де він навчався, друзів не мав. Але були лише люди які спілкувалися із ним , лише тому , що хлопець мав гроші. Свій час він проводив серед книжок. Це були справжні друзі для Андрія. Принаймні у Києві.

Всіх (живих друзів , як казав Андрій) він лишив в Тарсевочі. Та то такі гучні слова. На справді Андрій мав одного друга. А верніше сказати подругу. Вірну подругу, привабливу. Марія. Для хлопця це була не зовсім подруга. Десь ( а сам собі він в тому не міг зізнатися) в середині себе хлопець був закоханий у неї.

Андрій взяв рюкзак , закинув його за плечі , та швидко спустився на перон. Ноги понесли його у напрямок зупинки трамваю , який відвезе його до дому. Дім рідний дім. Радість від того відчуття тільки посилювалося. Де пройшло дитинство хлопця. Нарешті він побачить діда з бабою. І любого , бешкетника , дядька.

Хлопець завжди любив своїх діда з бабою. Але більше за них дядька. І навіть опікувався ним. Він завжди надавав йому більше часу. Грався з ним. І мав зайві гривні в кішені , які Андрій з радістю приймав. Але він також пам'ятав стійкий запах алкоголю , та цигарок. Що час від часу викликало відразу.

Але прикладом для хлопця був дід. Карл Патковський дав своєму онуку все що міг. Виховання, призвище , гроші , та приклад. Все окрім батьківської любові. Це йому дала бабця Ангеліна. Але не більше. Та вони усі у трьох не могли дати Андрію , того що мали дати йому його батьки. Їх  хлопець не знав. Вони загинули.

Прибуття до Тарсевича, знаменувало для хлопця лише одне , початок літа. Він вирішив не скорочувати дороги, через маєток Андрухович. А поїхати в об'їзд трамваєм. Довше але безпечніше. Приходили хороші думки (нарешті він побачить Марію) всіх за ким скучив за цей час. Майже за рік. 

Андрій не помітив як добрався до маєтку Патковських. То була велика будівля , двухповерхова , збудована ще до першого поділу Польщі,яку дід хлопця тримав в порядку. В літку приходив садовник , приводив їх ділянку до ладу. А взимку дворник гріб сніг. Якщо щось ломалося чи виходило із робочого стану , приходив майстер і все лагодив. А гроші просто були. 

Брама відчинилися , яка запрошувала зайти до саду по маленьким сходам , посеред якого стояв фонтан. Андрій пройшов прямо до парадних дверей , де натиснув кнопку. Дзвінок сповістив що хтось прийшов, але двері відчинилися (видно було що це Андрій , по камерах що були сховані же тільки можна було) самі собі впускаючи хлопця в середину.

Зустрів Андрія дворецький який промовив награно весело:

-Вітаю Вас , пан Андрій!! Ваш дід , чекає на Вас у кабінеті, і просить Вас зайти випити із ним кави. Як звісно у вас є на то час.

-Привіт.... Ох уж цей Карл.... Добре зараз зайду!

Промовив хлопець , і сміливо пройшов по лакованому паркету, через коридор , вітальню , до кабінету. Досить швидко відкрив двері , де за дубовим столом сидів Карл , його дід. Чоловік не піднімаючи погляда від своїх поперів запитав:

-Тебе попередили що я хочу тебе бачити?

Андрій видохнув , та не чекаючи запрошення сів навпроти, склавши нога на ногу, відповів:

-Так діду... Хоча певно я і так до тебе зайшов би.

Карл підняв очі на онука , посміхнувся та сказав : 

-Знаю що зайшов би.... То в тебе від батька! Такий самий упертий...

Чоловік підвівся, розміявся, Андрій також підвівся, та радісно обіймалися. Карл поглянув на онука оцінюючи та промовив :

-Ти схуд хлопчику.... Погано годують?

-Йой діду... Не дуже! Хоча я більшість часу провожу в бібліотеці! Часу на їжу бракує...

-Ну певно що так... То як завше було! Почнемо тебе відгодовувати... Почнемо із файної Львівської кави.

Із цими словами Карл натиснув кнопку на пульті що стояв на столі , двері , куди зайшла поважна гувернантка, і принесла дві чашки кави, разом із смаколиками , що навіть і у Львові не всюди знайти.

Вони сиділи та розмовляли. Пили каву. Для них не було часу, бо час здавалося зупинився, а для Андрія складалося враження що дід знає все на світі , так мов би Карл увібрав у себе всю мудрість світу. Та ось почулося стукіт , крик , щось побилось , а досить голосно на весь коридор пролунало:

-Курва , мать.... Якого ти стоїш тут посеред дороги?-почувся чоловічий голос. Андрій впізнав , то був його дядько. Та певно що не дуже тверезий цього разу , якщо лаявся на дворецького , на якого сам же і налетів.

Замить почулися кроки , і двері без стуку відчинилися , і на порозі постав Марек , який хитався із сторони в сторону, голосно промовив :

-Батьку , я гадаю час звільнити того пана з роботи , він так багато місця займає.... Оу... Андрійко це ти , хлопчику мій? Я так радий... Так радий...

Із цими словами Марко хитаючись , підійшов до Андрія, та чмокнув його в щоку . Андрій закривав та посміхнувся , зазначивши про себе що дядько зовсім не змінився. А Марко видихнув , та сказав звертаючись до Карла :

-Короче так... А йшов я до тебе...

-Може спочатку сходив би до себе? І проспав би? Прийняв би ванну... А потім поговоримо... А? -розлючено сказав Карл.

-Емм батьку... Але ж в мене часу бракує....

-А чим ти сьогодні займаєшся, дозволь запитати? Пив? А зараз тільки дванадцять годин дня... Тому пішов геть , і спи . Щоб до вечері я тебе не бачив... Зрозумів?

Марек засопів. Подивився на Андрія, який тихенько йому кивнув, та промовив тихо але впевнено:

-Так тато , я зрозумів... Але міг і не при Андрійку , так кричати!

-Пішов геть , я сказав!- закричав Карл , а Марек розвернувся , та пошвендів до себе , голосно крокуючи сходами як дитина, які і без того скрипіли.

                                         *****

Андрія нагодували, він ще поговорив із бабусею , яка дуже сильно зрадила тому що онук , вже вдома. Але втому хлопець відчув лише коли сів на свою канапу. Він сів , та відкинувся назад. Він з рештою радів своєму поверненню.