Вулик жаху

Його звали Артур. Із наголосом на першому складі, на честь знаменитого короля бритів. На протязі усьго життєвого шляху спільнота казала йому, що він убогий. Артур цього не заперечував. Він задовільнявся випадковими заробками та жив у комуналці. Сусіди по квартирі убогим його не називали, певно, тому, що вони були значно більш асоціальними, зубожілими та занепалими людьми, ніж наш герой.

Артур любив грати на гітарі. Часто він просто сідав десь на вулиці у центрі міста та грав, переважно свої пісні, а також старенький панк-рок. Одного разу якийсь мажористого вигляду добродій зупинився і кинув йому десять гривень. Це дуже образило музику, той здійнявся на ноги та розбив гітару об голову цієї людини.

   – Не для тебе граю, мразото! – кричав Артур. У той день довелося побігати від поліції.

Ще Артур дуже боявся бджіл, іраціональній пострах перед смугастими трудівницями прийшов ще у дитинстві. Звісно, як і більшість людей, він не міг згадати минуле виразно та у всіх подробицях, але найбільш яскраві епізоди дитинства згадуються легко.

Одного разу у п’ятирічному віці Артур півночі читав під ковдрою із ліхтариком книгу «Дивовижний чарівник країни Оз» та геть не виспався. Не дивно, що наступного дня у дитячому садочку під час сніданку хлопчик відключився. І йому наснився кошмар – нянечка, яка, ласкаво посміхаючись, намагалася нагодувати підопічного кашею із бджол. Промащені тільця комах на ложці – нехай це й лише жахіття, але Артур цього ніколи не забуде.   

Коли хлопчик прокинувся та побачив нянечку, він миттєво скочив з-за столу та побіг. Він вибіг на двір та припустив по асфальтованій доріжці. Відчуваючи погоню за спиною, вслухаючись у кроки переслідувачів, думав: краще померти, аніж дати себе нагодувати бджолиною кашею. Він біг та чув лише два звуки: стукіт власних підборів та цокіт підборів гонителів. В житті часто-густо трапляється підлянка, і це був саме той випадок – Артур підвернув ногу, впав та втратив свідомість. Пізніше лікарі винесли вердикт: хлопець знепритомнів від болю. Але істну знав лише сам потерпілий – він добре переносив біль, причиною був пронизливий жах.

  Тієї ночі через біль у нозі Артур довго не міг заснути, довелося навить зробити укол знеболюючого. Але краще б він взагалі не засипав, сон обернувся жіхіттям. Уві сні хлопчик опинився перед дзеркалом, він був в тому самому одязі, що зазвичай вдягав до дитячого садочку. Але лякало інше – його тіло перетворилося на тіло велетенської бджоли. Артур прокинувся у холодному поту та вперше в житті перхрестився за велінням серця, а не за вказівкою набожної матері. До ранку він лежав, загорнутий у ковдру, тремтячи від страху та потерпаючи від болю у нозі. Вранці Артур задрімав та знов побачив сон про бджолину кашу. Миттєво прокиннувшись, він підбіг до вікна, розчинив його навстіж та вистромився назвні. Хлопчину вивернуло.  

Наступного дня він зустрів на вулиці божевільну циганкую. Та лементувала щось про бджіл та шалено реготала. Подальші декілька років життя Артур до сих пір не пам’ятає.

***

Одного геть непримітного осіннього дня Артур присів біля вікна без цілі, без ідей, просто дивитись надвір. Він часто вмикав музику і просто сидів. Сторонні спостерігачі могли мати його за мислителя, але враження було б помилковим, адже думок у нього було мало, і всі вони були малоцікавими. Мали місце лише відчуженість та суцільне нерозуміння. Проте саме цього разу трапилось дещо, що примусило погляд парубка набути осмисленості, а серце забитися часто і з почуттям – він побачив дівчину своєї мрії. Вона граціозно крокувала бруківкою, і він бачив, як її світле волосся темнішає під дощем. Світло її очей, які дивилися навколо із чаруючою цікавістю, пронизувало Артура наскрізь. «Ну, чорт задирай», – подумав він та подивився на її руки. Очі та руки – це найголовніше у зовнішності жінки. Надія не виявилася марною – це були найкращі руки із створених Богом упродовж довгих сторіч.   

   Артур здійнявся на ноги та кинувся до виходу. Але у дверях шлях йому перегородив сусід Микола, середнього віку чоловік, кінчений наркалига. Він завмер, виструнчився та дивився перед собою остекленілим поглядом.

 – Відійди, Коля! – у відчаї вигукнув Артур.

 – Непогано б було, – не рухаючись з місця промуркотів Микола, – ширнутися зараз. Ширка є, Артурчику?

 – Сучий сине! – молодий чоловік чимдуж штовхнув сусіда, перескочив через повалене тіло та вергнувся до вхідних дверей. Поспіхом відімнувши замок, він збіг по сходах та вискочив із під’їзду. Виявилось, що вже запізно – на вулиці не було нікогісінько. Ніякого руху, окрім погойдування дерев, та ще шматка газети, гонимого вітром.

Довелося шилом патоки вхопивши вертатися до помешкання. Микола так і лежав на підлозі, звевши до стелі свої безтямні пусті очі. Артур взяв сусіда за комір, відтащив його до його кімнати та поклав на диван. Потім порнувся до себе та сів біля вікна, похнюпивши голову. Іншого подібного шансу доля могла й не надати.

***

Протягом довгого часу Артур був сам не свій. Він безладно тинявся містом, почасти його вело сподівання на диво – він жадав зустріти ту прекрасну незнайомку. Здебільшого він хаотично вештався вулицями, зважаючи на непевне усвідомлення того, що рух це життя – Артур бачив у собі ознаки старіння, і це його лякало. Все це, звичайно, безглуздо, адже та дівчина начебто була зовсім сторонньою людиною, але для розпалення пристрасті буває достатньо одного погляду, однієї миті.