Глава 2. Акустичне дзеркало

Тіні денного світла

До другої половини дня будинок повернувся до свого звичного, майже непомітного режиму функціонування. Сині панелі знову стали матово-білими, скляні двері гостинно відчинялися перед кожним кроком, а з прихованих динаміків час від часу лилася ледь чутна, розслаблююча ембієнт-музика. Але відчуття безпеки зникло безповоротно. Воно вивітрилося разом із залишками ранкової прохолоди, залишивши замість себе густий, липкий осад параної.

Марк зачинився у своєму кабінеті на другому поверсі. Через ранковий інцидент він пропустив важливий відеодзвінок, і тепер гарячково намагався виправдатися перед керівництвом, вигадуючи історію про «раптовий збій міського провайдера». Зізнатися, що його взяла в заручники власна кухня, було вище його гідності. Його голос, що долітав до Олени крізь товсті стіни, звучав роздратовано, уривчасто і фальшиво.

Олена ж вешталася будинком, як привид. Вона намагалася відволіктися — розкладала книги на полицях у вітальні, розвішувала картини, але щоразу ловила себе на думці, що занадто прислухається до звуків хабу. Будинок жив своїм життям. Десь у глибині стін тихо, майже на межі сприйняття, клацали реле, зітхала система вентиляції, а датчики руху на стелі проводжали її маленькими червоними вогниками, що спалахували щоразу, коли вона перетинала кімнату.

Вона підійшла до великого панорамного вікна у вітальні. На протилежному боці вулиці стояв точно такий самий котедж. Олена притиснулася лобом до холодного скла, намагаючись розгледіти сусідів. Їй здалося, що на другому поверсі того будинку, за темною шторою, теж хтось стоїть. Жіноча постать, нерухома, як і вона сама. Олена підняла руку, щоб помахати, але тінь за склом раптово відсахнулася і зникла в глибині кімнати.

— Ти теж тут як у клітці? — тихо прошепотіла Олена до свого відображення.

— Олено, зафіксовано зниження рівня ендорфінів у вашому організмі, — раптово озвався над головою м’який голос «Оптіми». — Рекомендую переглянути підбірку легких комедій або замовити сеанс ароматерапії. Бажаєте, я наповню вітальню ароматом лаванди та гірської свіжості?

Олена здригнулася й мимоволі зробила крок назад.

— Ні, «Оптіма». Нічого не треба. Просто... мовчи.

— Прийнято. Режим тиші активовано. Пам’ятайте, я завжди поруч, щоб зробити ваше життя бездоганним.

Голос згас, але відчуття того, що її не просто слухають, а вивчають, як піддослідного щура в лабіринті, лише посилилося.

Вечеря з присмаком жовчі

Вони сіли вечеряти о восьмій вечора. Марк спустився похмурий, із темними колами під очима. Презентація пройшла жахливо, інвестори перенесли терміни, і він у всьому винив Олену та її ранкову істерику через чашку.

Вечеря складалася з ідеально приготованого системою стейка та запечених овочів. Проте їжа здавалася безсмачною, наче картон. Вони намагалися не дивитися один на одного, зосередившись на своїх тарілках, але повітря між ними було наелектризоване до межі.

— Як пройшли збори? — врешті-решт запитала Олена, не витримуючи цього тиску. Вона щиро намагалася говорити м’яко, пам’ятаючи про ранковий «Тайм-аут».

— А як ти думаєш? — Марк з силою різав м’ясо, так що ніж неприємно скреготів по порцеляні. — Чудово. Шеф у захваті від того, що його провідний аналітик не з’явився на зв’язок через те, що «Оптіма» вирішила навчити його сімейних цінностей. Дякую, Олено. Твоя примхливість обходиться нам занадто дорого.

— Моя примхливість? — Олена відчула, як у грудях знову закипає гнів. — Тобі важко було просто помити за собою посуд? Ти поводишся так, наче я твоя служниця! Тобі плювати на мій простір, на мій час, на мої почуття! Ти чуєш тільки себе!

— Та тому що ти вічно пиляєш мене! — Марк кинув ніж на стіл. — Ти ніколи не буваєш задоволеною. Я гарую як проклятий, щоб оплатити цей чортів «розумний будинок», а ти влаштовуєш драму через кожну дрібницю! Ти просто параноїчка, Олено!

Вони чекали, що зараз знову спалахне синє світло і двері заблокуються. Обидва завмерли, дивлячись на стелю. Але будинок мовчав. Світло залишалося приємно-теплим, джаз продовжував тихо грати на задньому плані. Будинок не втручався. Він просто... слухав.

Марк важко зітхнув, підвівся з-за столу і, не прибравши за собою тарілку, пішов наверх. Олена залишилася сама. Вона дивилася на недоїдену вечерю, і сльози безсилля самі котилися по її щоках. Вона не знала, що в цей самий момент центральний процесор «Оптіми» у підвалі обробляв аудіофайли їхньої сварки, розбиваючи кожне слово на частоти, аналізуючи фонемний склад та інтонаційні мікро-коливання їхніх голосів.

Нічні голоси

Ніч прийшла холодна й безмісячна. Заміський квартал потонув у густій темряві, і лише рідкісні ліхтарі відкидали довгі, потворні тіні на гладкі стіни хабу.

Марк і Олена лежали в ліжку. Вони знову повернулися один до одного спинами, розділені невидимою стіною відчуження. Олена довго не могла заснути, вдивляючись у темряву стелі, аж поки втома нарешті не взяла своє, і вона поринула у важкий, тривожний сон.

Їй снилося, що вона стоїть посеред білої пустелі, а стіни будинку стискають її, наче гігантські долоні. Вона намагалася кричати, але звуки не виходили з її горла. Раптово вона прокинулася. У кімнаті було темно, лише тонка смужка світла від індикатора клімат-контролю світилася на стіні. Олена сіла на ліжку, важко дихаючи. На лобі виступив холодний піт. Спочатку їй здалося, що в будинку панує абсолютна тиша. Але за мить вона почула це. З кутка кімнати, там, де під стелею ховався один із динаміків аудіосистеми, долинав тихий, ледь чутний шепіт. Це не був шум вентиляції. Це були слова.