Вулиця Металургів, 25-б

Якось узимку, під час новорічних вихідних, давня подруга Марина запросила мене в гості. Вона щойно заселилася в таку омріяну та довгоочікувану квартиру в новобудові. Правда, райончик так собі — поряд промзона, околиця міста, та й квартира маленька, однокімнатна. Та все ж це досягнення для одинокої жінки, яка багато років працювала на двох роботах та на всьому економила, щоб зрештою мати своє житло, а не тіснитися в хрущовці з батьками — любителями випивки. 
Тож Марина запросила мене відсвяткувати новосілля — скромно та душевно, удвох. Батьків Марина запрошувати не хотіла — нап’ються та вчинять бійку, як завжди, а інших подруг у неї не було. Я охоче погодилася прийти, купила у подарунок чайник та Маринині улюблені цукерки. Тільки була в запрошенні у гості одна невеличка (чи то велика?) проблема: новобудову ще не нанесли на жодну карту, і це в наш вік цифрових технологій! Марина лише написала мені адресу: вулиця Металургів, будинок 25-б, позначила хрестик на паперовій карті та пояснила, що знайти будинок нескладно: у дворі між будинками 23 та 25, одразу за школою, яка має номер 25-а. Та всі місцеві знають та підкажуть: це ж довгобуд, під яким вічно збиралися обмануті інвестори. Коротше, знайти будинок зовсім не проблема.
Ми домовилися зібратися о сьомій, але мене несподівано викликали на роботу, тож я затрималася. Звільнилася лише о восьмій. Подзвонила подрузі, попередила про запізнення та поспішила на зупинку. Маршрутки довелося чекати довго, і я геть змерзла, поки стояла. Їхали теж довго, бо по дорозі багато корків, тож прибула на місце я вже біля дев’ятої. Вийшла з маршрутки та озирнулася довкола, бо ніколи не бувала в цьому районі. Правду казали: місце таке собі. З одного боку вулиці суцільні бетонні огорожі заводів, з другого — старенькі хрущовки. Я перейшла дорогу та почала шукати потрібну адресу. Як на біду, на будинках не було жодної таблички з номерами. Мабуть, місцеві маргінали позривали, щоб здати на брухт. І запитати ні в кого — новорічні дні все-таки, люди в гості ходять, чи вдома святкують. Тож я просто йшла вздовж дороги, сподіваючись зрештою натрапити на будинок із номером або на когось місцевого. 
Ох, нарешті! На першому поверсі будинку горів засніженими вікнами магазинчик. Оминувши двох підстаркуватих товаришів, що грілися за столиком біля дверей магазину оковитою, я увійшла всередину та запитала в продавчині адресу. Це будинок номер 33! Далеко я зайшла! Довелося повернути назад, і я зрештою вирахувала будинок номер 25 та повернула кривою доріжкою, викладеною побитими плитками, у двір. Ох і темно тут! Ліхтарі не горять, лише світло від вікон підсвічує дорогу. Я озирнулася, щоб зорієнтуватися. Ага, ось паркан, а за ним триповерхова будівля школи. Значить, зовсім поряд Маринин будинок.
Я увімкнула ліхтарик на телефоні та пішла уздовж паркану школи в тому напрямку, де Марина позначила хрестиком свій будинок. Повернула за ріг та зупинилася від подиву: вийшла до великого чи та парку, чи то скверу. Переді мною стояла стіна дерев, і не було ніде видно нового будинку. До речі, а скільки там поверхів? Я ж зовсім забула запитати в Марини! Вона живе на третьому, тож будинок може бути і високим, і не дуже. Я набрала номер подруги, але вона не відповідала. Мабуть, на кухні порається, не чує. І перехожих, як на біду, жодного.
Ну добре, пошукаю сама. У мене ж карта є з хрестиком, чого зайвий раз Марину турбувати? Судячи з позначки на карті, будинок має стояти десь серед цього парку, хоча Марина не згадувала про нього. Я зробила ліхтарик яскравіше та почала шукати стежку в парк, але її ніде не було видно. Ну що ж, доведеться йти через сніг. Однією рукою тримаючи телефон, а другою — пакет з подарунком, я обережно ступила в тінь дерев. Озирнулася та зауважила, що парк аж надто занедбаний та темний. Дерева росли густо, щільно, високі та гіллясті, переважно ялини з вітами аж до землі. Жодної стежинки, лавки, ліхтаря чи іншої ознаки облагородження. Хоча чого я дивуюся? Це ж промзона, занедбаний район. Може, клапоть лісу залишився, який не забудували. Але ж тут десь поряд новобудова, то як жителі до неї ходять? Через оцей ліс?
Отак розмірковуючи, я прямувала через ліс. Ноги рипіли в снігу, загрузали, доводилося продиратися через густі кущі, нахилятися під гілками. Я вже думала ще раз подзвонити подрузі, але зв’язок зник. Зітхнула та продовжила шлях. Ліс ніяк не закінчувався. Я подивилася на карту та здивувалася, бо за Марининим будинком мали бути ще будівлі, а потім огорожа заводу, і ніякого лісу чи парку позначено не було. Я мала б давно вже вийти якщо не до її будинку, то принаймні до інших будівель чи огорожі.
І от нарешті дерева порідшали, і переді мною відкрилася кругла галявина, а навколо неї стояла така сама стіна густого лісу. Посеред галявини примостився одноповерховий будиночок зі зрубу. З труби йшов дим, а вікна ледь світилися. Ох, нарешті зможу запитати дорогу! Мабуть, тут живе сторож чи лісник. Я постукала у двері. Ніхто не відгукнувся. Постукала ще раз, голосніше. У будиночку щось зашурхотіло. Двері рипнули та відчинилися. На порозі стояла старенька згорблена бабуся у картатій спідниці та хустці. Вона підсліпувато кліпала очима, розглядаючи мене, та бубніла собі під ніс.
— Добрий вечір. Вибачте, я не місцева, заблукала тут, — звернулася я до бабці. — Шукаю будинок за адресою Металургів, 25-б. Не підкажете дорогу?
— Як ти кажеш, доню? Тридцять п’ять? — проскрипіла бабця.
— Ні, двадцять п’ять бе! — повторила я по складах.
— Хм, не знаю я такого будинку, — бабця почухала голову. — Але можу синові подзвонити, він підкаже. Ти заходь до мене, погрійся, бачу, що геть уся змерзла!
Я трохи повагалася, та все ж зайшла до будиночка. Випала єдина можливість погрітися та дізнатися дорогу. Всередині будиночок виявився скромним: пічка, завішана грибами та пучками трав, старенький стіл та два стільці, металеве ліжко зі старою брудною постіллю. Бабуся посадила мене за стіл та налила чаю, а сама вискочила на вулицю, бо там, за її словами, зв’язок кращий. У мене на телефоні зв’язку не було, тож я сиділа, відпочивала та потроху попивала чай, чекаючи на господарку. Ну й будиночок! Наче в глухому селі, а не серед міста. Хоча чого я дивуюся, якщо тут серед міста непрохідний ліс знайшовся. Тим часом бабуся повернулася до хатки.
— Ох, доню, щось додзвонитися не можу, — зітхнула вона.
— У мене теж не ловить.
— Та то нічого. Посидь поки в мене. Відпочинеш, зігрієшся, а тоді далі підеш.
— Цікаво тут у вас. Такий будиночок серед міста!
— Та я давно тут живу! Не добралися ще до мене забудовники,— бабуся хитро примружилася. — А як тебе звати, доню?
— Тетяна.
— А мене баба Оксана можеш називати.
— Дякую за гостину, бабо Оксано, але мені треба поспішати. Подруга чекає. Підкажіть, як вийти до вулиці Металургів, чи хоча б до найближчої зупинки. Я зовсім загубилася.
— А нащо тобі зараз іти, Танюшко? — бабуся раптом перемінилася на обличчі, але намагалася говорити заспокійливо. — Пізно вже, темно. Загубишся в лісі! Заночуй у мене, на пічці покладу. А вранці підеш.
— Ні, не можу. Мене батьки та чоловік шукатимуть! А зв’язку нема, щоб їм подзвонити.
— Ну і куди ти підеш, доню? Ти ж загубишся в лісі! Я б тебе провела, але нога болить страшенно. Мабуть, на заметіль! Заночуй, не соромся! Вранці підеш додому!
Баба Оксана поклала свою зморшкувату долоню з покрученими пальцями на мою. Я аж здригнулася, настільки вона була холодна та шершава. Та чого дивуватися, он як холодно на вулиці, а бабуся без рукавиць виходила.
— Ні, дякую, але мені потрібно йти, — я замотала головою.
— Не йди! Залишся зі мною! Не йди! — бабуся говорила лагідно, солодко, наче намагалася мене приспати, проте металеві нотки чулися в її голосі. — Нумо, послухай мене!
Я вже думала погодитися, але щось кольнуло в серці. Недобре передчуття зародилося в душі. Не слід тут залишатися! Не знаю, чому, але я була впевнена в цьому.
— Ні, вибачте, але ні!
— А ти вперта! — прошипіла бабця. — Тобі заночувати в мороз пропонують, а ти так…
— Дякую, мені вже треба йти.
— Ой, почекай, — баба Оксана знову заговорила солоденьким голоском. — Хоч поїж на доріжку! Мабуть, голодна вже!
— Ну добре, — я погодилася, щоб не здаватися нечемною. — Тільки зовсім трошечки!
— Та добре, добре!
Бабуся подала на стіл суп з грибами, домашній житній хліб та солоні огірки. Поки я їла, час від часу поглядала на бабцю. Вона здавалася збудженою та роздратованою, зиркала на мене та щось бубніла нерозбірливо. Невже лише через те, що я не погодилася заночувати в неї? Аж надто гостинна бабуся! Я звернула увагу, що баба Оксана постійно крутилася біля величезного казана на печі. Він був щільно закритий кришкою, і вона кілька разів хотіла підняти її та перемішати їжу, але дивилася на мене й одразу прибирала від казана руку з ложкою. Цікаво, що ж там таке вариться, що вона не хоче показувати? Може, щось смачненьке, чим не хоче ділитися зі мною? Хай там що, я і не прошу.
Я вже доїдала, а баба Оксана все поглядала на мене. Потім сіла за стіл навпроти та почала їсти суп сама, але ледве мочила в ньому ложку, більше для годиться, весь час слідкуючи за мною. Я вже сама не могла спокійно їсти, теж позираючи на неї. Здавалося, бабуся чекає, поки я доїм, щоб сказати щось важливе.
— Ви щось хотіли, бабо Оксано?
— Ой, та ні, доню. Просто дивлюся на тебе, відірватися не можу! Ти гарна така, на мою племінницю схожа!
— Правда?
— Угу, дуже схожа. Але вона живе далеко, рідко її бачу.
Бабця зітхнула, але явно удавано. Вона брехала. Я повернулася до їжі.
— І що ти, поїж та отак підеш? — знову взялася за своє бабця.
— Піду, не можу я з вами залишитися!
— Ну подумай, Таню, може, залишишся? Он мороз який, ніч!
Я зітхнула, але нічого не відповіла. Бабця нервово совалася на стільці, позираючи то на мене, то на казан. На її обличчі на мить промайнула зловісна посмішка. І раптом у двері тричі голосно постукали. Баба Оксана аж підстрибнула.
— Кого це принесло серед ночі? — пробурчала вона, але не встала.
За хвилину у двері знову постукали, вже голосніше. Баба Оксана вилаялася та почимчикувала до дверей.
— Хто там?
— Відчиніть, діло є! — почувся чоловічий голос.
Бабця насупилася, але вийшла надвір та зачинила за собою двері. Вони про щось перемовлялися з гостем. Я визирнула через шибку: то був високий худий чоловік з сивою борідкою, одягнений у старомодне сіре пальто та чорний капелюх. Здавалося, баба Оксана з ним про щось сперечалася. Вона вперла руки в боки та кричала, а незнайомець хитав головою, склавши руки на грудях.
І тут міг погляд упав на казанок, біля якого крутилася бабуся. Від нього йшов якийсь незрозумілий запах. Начебто м’ясо, але дивний душок. Незрозуміла сила тягла мене до казана. Упевнившись, що баба Оксана поки не збирається повертатися до хати, я швидко підвелася, взяла ганчірку та відкрила кришку… 
Я хотіла закричати, але не могла видати ні звуку, так і застигнувши з відкритим ротом. У казані варилася людська рука. Забувши про все на світі, я чимдуж вискочила з хатки, ледь не зачепивши бабцю-людожерку та незнайомця. Вона щось прокричала мені услід, але вже було байдуже. Я бігла в саму хащу, куди ноги несли, не орієнтуючись. На щастя, вийшов повний місяць і підсвічував дорогу. Телефон лежав у кишені, і не було часу його діставати. Я збилася зі шляху, не пам’ятаючи, з якого боку прийшла до хатки. Дерева чорними стовпами мерехтіли довкола, чіпляючись за мене гілками, наче не хотіли випускати з лісу. Зрештою втомившись, я сіла на повалене дерево та озирнулася. Хатки не було видно. Довкола тиша. Здається, відбігла дуже далеко. А раптом божевільна людожерка мене шукатиме? Віддихавшись, я знову підвелася на ноги. Куди ж бігти далі? Здається, цей ліс нескінченний. І це серед міста!
Раптом я помітила світло серед дерев. Ну все, мене знайшли! Треба тікати! Не встигла зробити крок, як світло швидко наблизилося до мене. Придивившись, я побачила, що це кулька, що летіла над землею приблизно нарівні очей. Вона пульсувала теплим біло-жовтим світлом, то розпливаючись, то стискаючись. Кулька трохи повисіла переді мною, а потім знову повільно полетіла. Ніби вказує шлях! Іншого виходу немає. Я побігла за кулькою, вже не зважаючи на втому. Скільки отак бігла, не знаю. Впала без сил на живіт, коли опинилася на узліссі…
Коли я прийшла до тями, то відчула, що геть змерзла, бо так і лежала на снігу долілиць. Повільно підняла голову та озирнулася. З подивом виявила, що лежала біля паркана школи, саме там, де вийшла до лісу. Але…
Що це? Лісу не стало! Замість нього метрів за п’ятдесят височіла шістнадцятиповерхівка. Багато припаркованих машин поряд, ліхтарі, дитячий майданчик. Словом, типова новобудова. Я скочила на ноги та дістала телефон. Десята година. А здавалося, я значно довше пробула в лісі та у бабці-людожерки. Я подзвонила Марині. Виявляється, вона вже зачекалася, сама мені телефонувала, але мій номер був поза зоною досяжності. Марина вийшла до мене, щоб провести до квартири. Я трохи повагалася, але все ж розповіла про всі пригоди. Звичайно ж, вона мені не повірила та сказала, що, мабуть, то від перевтоми на роботі здалося. Тут я із сумом виявила, що забула в лісовій хатинці свій подарунок, проте Марину це не засмутило. Головне, що я нарешті приїхала.
Коли ми підійшли до під’їзду, я побачила, що на лавці сидить чоловік та посміхається. Він здався мені знайомим. Та це ж той самий, хто постукав у двері до людожерки та відволік її, давши мені змогу утекти. Мій рятівник! Він сидів, обпершись об спинку, хвацько нахиливши капелюх набакир, а однією рукою притримував пакет. Та це ж подарунок для Марини, який я залишила у зниклому лісі!
— Дивись! Он він! Це він мене врятував, заговоривши тут бабу! — я штовхнула Марину та показала пальцем на лавку.
— Хто? Де?
— Та он, на лавці сидить, пакет тримає! Це ж мій подарунок для тебе! Він його приніс!
— Таню! Знову ти мариш! Там просто пакет стоїть, але нікого на лавці немає! Ну все, ходімо в будинок!
Я підійшла до лавки, щоб забрати пакет. Незнайомець посміхнувся до мене, і над його головою засяяло коло світла. Я простягнула руку до нього, але чоловік розчинився в повітрі, наче його й не було. Хто ж він? Невже мій янгол-охоронець?