Вулиця червоних ліхтарів

Це почалось дуже давно, майже чотири роки тому. Для Генріха то були найгірші часи в житті: наречена пішла від нього за день до весілля; у матері діагностували рак шлунка; почали виникати труднощі на роботі. Чоловік іноді прикладався до пляшки, але алкоголь лише викликав головний біль, а кількість проблем продовжувала зростати. Друзі цурались його або робили ситуацію нестерпнішою, намагаючись допомогти. Він почував себе самотнім, у голові почастішали думки про самогубство, але все змінилось, коли одного разу Генріха занесло на вулицю Червоних ліхтарів.

Тоді була година ночі, околиці міста спорожніли, і лише поодинокі машини порушували тишу. Небо спохмурніло, віщуючи дощ, і тільки високі ліхтарі ліниво кидали світло на вузенькі вулички, по одній з яких плентався Генріх, п’яний, як чіп. Ноги спотикались об нерівну бруківку, але чоловікові завжди вдавалось в останній момент відновити рівновагу й не впасти на землю. Сам він почувався пригніченим і самотнім: його щойно викинули з улюбленого паба, ніби звичайного забіяку. І чому? Бо бармен просто не виніс п’яних балачок. Крім того, було боляче, і мускулисті руки охоронця залишили на тілі безліч синців. А тепер Генріх не знав, що робити. Йому не дуже хотілося повертатися додому: там ставало лише гірше. Назви інших пабів на думку не спадали. Залишалося тільки тинятися містом, заскочити у випадкову забігайлівку й надіятись, що там продаватимуть гарну випивку.

Але плани чоловіка раптово змінились: перед ним замиготіла вулиця Червоних ліхтарів. Народу було небагато - декілька роззяв, що заблукали в нічному місті. Вітрини стояли порожні й випромінювали неприродно яскраві кольори. Тільки через скло однієї на нього знуджено дивилась  жінка неймовірної краси. Вона лежала на розкішній отаманці, залита рожевим світлом. Навколо неї вився легкий димок з трубки в її руці. Розкішне тіло прикривав лише ледь помітний пенюар персикового кольору. Довге чорне волосся розкішним каскадом падало на плечі й здавалось таким шовковистим, що виникало бажання доторкнутись до нього. На спокусливому обличчі майже не було макіяжу, лише місцями підкреслено риси обличчя, щоб приховати недоліки.

Жінка ліниво підняла руку й звабливо поманила Генріха. У горлі застряг клубок. Чоловік потягнувся до кишень джинсів, але рука зависла в повітрі. Йому хотілось знову зазнати любові, хоч і фальшивої. Тільки це було недешевим задоволенням. Проте… Біс із ним, друге дно вже не пробити. І він вийняв усю готівку, яку мав при собі, і зайшов до гріховного дому. На обличчі повії засяяла єхидна посмішка.

Вона його зустріла всередині, одразу при вході, і повела нагору, не проронивши й слова. Заговорили лише перед дверима її кімнати, та й то про гроші. Так, так, у нього достатньо готівки… Дві години?.. Мені зійде… Але потім все пішло не за планом. Генріх плюхнувся на ліжко й розплакався. Повія спочатку розгублено стояла, а потім сіла й почала гладити чоловіка по голові, втираючи його сльози. І він розповів їй усе. Усе, що наболіло за цю пору. А вона тільки співчутливо посміхалась, слухала й приголублювала до себе. Так і минув час сеансу. Генріх почувався трохи ніяково, але жінці було байдуже. Їй аби гроші.

Чоловік нарешті взяв себе в руки, і поступово справи почали налагоджуватись. Йому запропонували підвищення на роботі; хіміотерапія дала позитивний результат, і матері стало краще. Також у нього з’явилась дівчина. Вона не була така гарна, як попередня, але її доброта вразила його в самісіньке серце.

Проте не все було так радісно та чудово. У Генріха почастішали емоційні зриви. Їх могла викликати будь-яка дрібниця в особистому житті або на роботі, але основною причиною залишалась параноя, яка розвинулась під час смуги нещасть. Коли здавалось, що брудна булька всередині ось-ось лусне, він вирушав на вулицю Червоних ліхтарів і знаходив порятунок у повії. А та завжди радо його приймала. Вони не були друзями: жінка завжди брала повну оплату за сеанс, а чоловік ніколи не контактував з нею поза стінами борделю.

Згодом візити порідшали, а їхні причини ставали дедалі мізернішими. Розмови переходили до повсякденних тем, і чоловік розповідав про своє життя – дитинство, перше кохання, університет, роботу. Але жінка лише заохочувала його й уникала говорити про себе. Це дещо ображало гідність Генріха, але він мовчав і чудово розумів, що вона нічого не завинила. Але одного разу повія сама все розповіла чоловікові.

Це сталося рік тому. Життя майже повернулось у нормальне русло. Генріх освідчився своїй дівчині в коханні, і через місяць мало відбутися весілля. Після одруження чоловік сумнівався, що в нього виникне потреба в колишньому способі життя, зокрема у відвідуванні гріховного будинку. Та чи було воно необхідним? Він нарешті знайшов людину, яка готова вислухати в разі потреби, і божевільно кохав її. Але його постійно мучило почуття провини щодо повії. Можливо, їхні стосунки ніколи не виходили за межі ділових, однак це не спростовує того факту, що вони довго знайомі. А залишати когось у невіданні своєї долі не хотілось, навіть якщо тою людиною була пропаща жінка. Тому Генріх пішов у бордель, тільки тепер, щоб востаннє попрощатись.

Коли почався їхній сеанс, чоловік не наважився відразу заговорити про мету свого візиту й почав з чогось буденного, далекого від першопричини розмови. Але повія помітила тривогу в його очах і, ніжно провівши рукою по щоці, попросила нічого не приховувати. Генріх важко зітхнув і розповів усе про одруження. Жінка щиро зраділа й привітала, але не могла зрозуміти, чому він такий сумний. Наречена зраджує? Чи це був порив пристрасті, а не кохання? Чоловік заперечив і пояснив, що проблема не в майбутній дружині, а в тому, що він не зможе відвідувати бордель. Повія спохмурніла й замовкла. Її обличчя перетворилося на непроникну маску задуми.

Час сповільнився. Здавалось, минула вже година, а може, і дві, але хвилинна стрілка просунулась лише на три поділки. Генріх не витримав напруження й першим порушив мовчання: