Глава 2

Нормальність — це асфальтована дорога: по ній зручно йти, але квіти на ній не ростуть.

Вінсент Ван Гог

Глава II

Лежачи на спині, у мене був час перевести подих. Усвідомлення, що я вже одного разу сконав, змінювало все. Більше не лякало, а що буде далі. Темрява навколо вже не страхала. Тунелі... і що далі? Мій шлях, лише мій! Я став частиною темрями, як вона - частиною мене. Знову було безліч питань, що кружляли в голові. Втім, як і завжди. У всьому винен я сам. Скільки потрібно було змінювати долю, розділяти душу, що я зараз не відчуваю своїх справжніх емоцій. Хотів. Але не міг. Просто знав, що хочу, щоб вижило якомога більше всіх, а головне близькі знайомі.

Шлях через старі шахти, через ламані балки і тріскучі склепіння вивів мене туди, де повітря здавалося ще важчим. Де кожен подих жорстко шкріб легені. Але навіть так, лежачи зараз тут, я був задоволений уявною безпекою.

– А-ха-ха-ха-х, – засміявся я, зовсім не ховаючись.

Живий! Але як!? Та не важливо зовсім! Справді зараз тільки хвилює – що далі? Чи довго був відсутній? Як без мене справлялися всі? Відчувалося, ніби я знову перемістився в місце схоже з Нью-Йорком, де пробув невідомо скільки часу.

Потрібно йти...

Озирнувшись, переді мною простягався обрив.

Внизу, у слабкому, дивному світлі сталагмітів, як тонка жилка, тягнувся міст. Вузький. Стародавній. Почорнілий від часу і пилу. Його дошки вилися зміїним вигином, подекуди зяяли рвані дірки, крізь які виднілася холодна безодня.

Перші думки були: хто його побудував? Однак я і так підозрював, що крім народу дворфів більше нікому. Занедбане місце, але якраз, щоб дістатися до Депеш. Я майже був упевнений, що кволий міст вів саме туди.

Нарешті я сів, приводячи себе до тями. Магія була нестабільною, але з вампірським «я», достатньою, щоб можна було вилікувати свої незначні рани. Перш ніж рухатися далі, хотілося перебувати в кращій своїй формі. Я присів біля краю, збираючи в кулак залишки своїх сил і ще не впевнено, але заліковуючи свої рани магією. Цього має бути достатньо. Навіть якщо я не в формі.

Знизу тягнуло вогкістю і чимось ще... Знайомим.

Роза.

Я відчув слабку хвилю десь у глибині свідомості. Тонку, як дотик сну. Вона була там. Десь за мостом. За цим божевіллям, куди вів шлях. Печатка відгукувалася при кожній думці – спалахуючи, відсвічуючи в темряві слабким світлом. Було безліч питань навіть щодо самого відбитка. Тепер я зовсім не розумів, як він діяв. Начебто нічого особливо не змінилося, лише його розташування і вигляд. Сили були ті ж, відчуття теж, але як і раніше я не міг зв'язатися з вампіркою. Е-х... адже це могло б допомогти.

Вгамувавши свідомість від важких думок, я спустився по крутому кам'янистому схилу, а потім ступив на мокру дошку мосту. Здавалося – він нескінченний. Канати натягнулися під моєю вагою, заскрипівши. «Чи витримає», – зяяло в голові. Я зробив ще крок. Дошки під ногами занили, видавши вологий тріск.

Я завмер, дорахувавши до трьох.

Серце билося повільно, важко. Кожен його удар віддавався в скронях, немов нагадуючи, що будь-який невірний крок може стати останнім. Під моїми ногами зовсім не було видно дна.

Зосередившись, я рушив далі.

Кожен крок був випробуванням.

Кожен метр, що супроводжувався скрипом і легким подихом вітру, здавався вічністю.

Часом здавалося, що міст дихає – разом зі мною. Ніби старі чари, колись вплетені в дерево, ще чіплялися за життя, але ледь трималися.

Десь посередині, коли я вже майже перестав відчувати власні ноги, печатка на руці спалахнула легким холодом.

Я завмер.

Перед очима постала не міст, не порожнеча піді мною, а її обличчя.

Роза. Втомлена. Сумна. Але жива. Агнес. Жвава. Немов її мати перед випробуваннями свого проекту, але крикуча про життя і надію.

– Я йду, – прошепотів в порожнечу я.

Міст знову скрипнув у відповідь під важким натиском моєї ваги, але витримав.

Я зробив крок далі, усвідомивши, що, нарешті, середина досягнута. Легке погойдування і скрип не давали розслабитися. Далі бракувало декількох дерев'яних дощок і довелося йти, хапаючись лише за переплетені канати. За мить я зітхнув, опинившись знову на напівзруйнованих дошках, що нили під вагою. Погляду траплялося все більше обвислих дощок, які більше не були закріплені біля одного краю, або ж вони взагалі були відсутні. Лише наявність сліпої впевненості давала змогу рухатися далі. Іншого шляху все одно немає. Канати – головне витримайте!

Коли моя нога торкнулася землі на іншому боці обриву, я не повірив собі, озирнувшись з недовірою.

Я зміг. Я був живий.

І попереду – за цією печерою, за кілометрами каменю – був новий шлях до того, що я хочу побачити. Хоча, може і до несподіваного, що мені тільки належить дізнатися. Принаймні, я не стояв на місці, всім своїм переміщенням показуючи, що я ще живий і не змирився. Чи так це?

******