Глава 12

Всі ми колись помиляємося, а потім визнаємо свої помилки, виправляємо скоєне і рухаємося далі. Жалість і докори сумління згубили багатьох. Забудь про них. Зістрибни з дурної каруселі. Ти – автор книги свого життя. Перегорни сторінку.

Меттью Макконахі

Глава XII

Не вбачаючи в своїх переживаннях ані краплі користі, я прибув до своїх пошарпаних часом покоїв. Час надзвичайно довго тягнувся. Вперше мені хотілося, щоб час прискорив свій темп. Майже був упевнений, що після такого незрозумілого нападу на компанію «ТОР», мій друг буде знати, чиєї це руки справа. Залишилося лише чекати, коли він прийде.

Теплилася надія, що незнайомий друг Артура передав йому мої слова і незабаром я буду споглядати не тільки його, а й зниклу Агнес після моєї з нею останньої розмови. Перебуваючи в тісній кімнаті сам, мені дуже не вистачало набридливого зубастого кота. Якось було не по собі без його зауважень і напутніх слів. Хоч неодноразово він мене дратував, але вносив у життя певні корективи і розвіював відчуття самотності. У цей час лише він був сполучною ланкою з моїм світом. Тепер з волі архангела мені довелося залишитися наодинці з усіма думками.

Я вжив уже всі відомі способи очікування. Прийнявши рішення не переживати, все ж душевно я себе знищував. Насправді у мене тільки виходило робити вигляд, що зовсім не відчуваю переживань. З моменту приходу я вже разів тридцять кроками виміряв всю кімнату, хрускочучи кісточками пальців, які вже давно просто не хотіли видавати ніякого хрускоту. Варто було натиснути на суглоби вигинів пальців рук трохи більше і пару пальців було б зламано. Незважаючи на це, я наївно пробував робити одні й ті ж рухи, переконуючи себе, що зовсім не переживаю за дівчину. Кожні кілька хвилин, минаючи єдине вікно в кімнаті, наступало велике бажання виплеснути накопичене всередині, розбивши скло на друзки, показавши хоч комусь, що я господар ситуації, а не перебуваю у владі подій. Лише розум допомагав охолонути і продовжувати рухи по колу. Раз, два, три, чотири...

Перебуваючи в Нью-Йорку, ще ніколи мені не доводилося переживати в такій мірі. Схоже, з плином часу я ставав тільки м'якшим, змінюючись. Раніше мене турбувало лише життя Кігтя, Генріка, Розмарі. Тепер вузьке коло знайомств збільшилося. Хоч я намагався відгородитися від людей, але схоже я був вихований добродушним і моє Его просто не могло сприймати несправедливість, вимагаючи допомогти всім нужденним! Адже я казав Агнес, що кину будь-які спроби їй допомогти, якщо відчую загрозу для себе. Але ні! Я не кинув це заняття. Більше того, навпаки – вліз у все з головою, навіть не розглядаючи варіант кинути цю справу.

Поки я займався самобичуванням, час все ж спливав потроху вперед. Я навіть не помітив, як почало темніти за вікном, машинально застосувавши нічний зір і рухаючись по колу далі, як божевільний, крадькома поглядаючи на двері в очікуванні, коли хтось із знайомих з'явиться в отворі.

Двері зі скрипом відчинилися і мене засліпило різке штучне світло з коридору. У проході стояла масивна постать, яка проголосила:

– Взяти його!

Перебуваючи не в найкращому настрої, я навіть не став розбиратися, що, власне, відбувається. Через кілька секунд біля входу було навалено купу тіл у відключці. Лише одному з тих, хто увійшов, випало опинитися подалі від своїх знайомих у коридорі, цілуючись із протилежною стіною від дверей.

Я діяв, машинально глибоко піклуючись про своє фізичне благополуччя. Поки думками я був занурений в себе, руки і ноги відтанцювали пісню порятунку від несподіваного.

Єдине слово ватажка нападників так і не було домовлено: – Демо… – зависло в повітрі, будучи заглушеним ударом когось із них об дерев'яну підлогу.

Лише коли без свідомості впав останній, хто намагався потурбувати мою оселю, я прийшов до тями. Тіло видало максимум, що було йому доступно. Незліченні раптові атаки моїх супротивників під час навчання не пройшли даремно. Ці вояки довго будуть відлежуватися на ліжках. Зовсім не розраховуючи на свої сили, особливо не мудруючи, я машинально поламав чимало рук, ребер і ніг горем воякам.

Частково усвідомивши, що накоїв, я увімкнув світло, щоб хоча б краще оглянути тих, хто мене відвідав.

Про можливе розкриття мене як вампіра мені боятися не було чого. Звідки в двадцять першому столітті взятися ікластим монстрам. В даний час це лише вигадки фантастів і фентезійних книг. 

Довелося обшукати кишені кожного, хто прийшов, у спробах знайти хоч щось, що вказувало б на людину, яка надіслала мені в дар цих осіб. Можливо, люди, що прийшли, зовсім не мають відношення до останніх подій. Всього сім осіб, схоже, це недавні знайомі, так як я не був особливо оцінений як боєць. Той, хто надіслав так мало людей, погано уявляв, ким я є. Мої знахідки склали лише чек оплати замовлення в пабі «Мертвий Кролик» і три квитки в кінотеатр на місцевий мультфільм «Сімейка Адамс».

Я махнув рукою, підносячи знахідку до вогню. Незабаром невеликий спалах вогню згас, з'ївши своїми язиками папір. На підлогу впав лише попіл.

– Ну і чиї ви люди?

Мені ніхто не відповів. Від тих, хто прийшов, було чутно лише стогони від болю.

Я задумливо підійшов до вікна, намагаючись проаналізувати те, що сталося. Якщо до мене вдерлися невідомі особи, то тут більше залишатися не можна. Поки що не було ясно, чиї саме це люди. Але чек з пабу виразно натякав на не дуже давню бійку в ньому. Сподіваюся, з працівниками цього закладу все гаразд.