Глава 6

Колишній найкращий друг вже ніколи не може стати просто хорошим знайомим. Коли напруга дружби спадає, завжди виникає збентеження і загальне гостре незручність. Навіть «привіт!» завжди говориш з протезною посмішкою. Кого пустив одного разу в душу, просто так вже не проженеш. Там назавжди залишиться його порожній стілець.

Дмитро Ємець «Мефодій Буслаєв. Скляний страж».

Глава VI

– Шоне, почекай, не поспішай. За нами ж ніхто не женеться.

Я на одному духу піднявся до себе на поверх вже звично напівбігом. Хейз ледве встигав за моїм темпом. Видно, що його м'язи трохи йому заважають. Не тільки млинці по спортзалу потрібно тягати, адже це нерозумно.

Я давно усвідомив просту істину: рухаєшся – живеш, сидиш – хворієш, лежиш – повільно відчиняєш дверцята в той світ. Зупинка – смерть.

Я єхидно озирнувся на товариша. Йому це корисно. Не втомився повторювати, що нема сенсу гнатися за масивністю тіла. Нехай розвиває гнучкість. Мить – і я зупинився в коридорі перед дверима своєї кімнати. Ззаду важко дихаючи, в п'яти метрах по коридору, важко переставляючи ноги, плентався Артур.

– Невже у тебе навіть браку повітря не з'явилося?! Треба навчити тебе курити, як роблять мої колеги, а то зовсім не встигаю за тобою, – пробурмотів він. Артур розстебнув верхній ґудзик і послабив задушливу краватку, зробивши три глибоких вдихи. Його обличчя було червоним.

Я докірливо провів по ньому поглядом, відчиняючи двері.

– Відмовлюся. Шкідливих звичок мені не потрібно. Але дякую, якщо захочу скоротити собі життя, то буду знати, до кого звернутися за порадою.

Артур зняв піджак і перекинув його через руку, залишившись у білій сорочці. Починаючи від грудей до пояса, у нього виступала прозора пляма від поту.

– Одягни поки що піджак, ще захворієш. Потім лікуйся!

Він змовчав. Подумавши, все ж неохоче, одягнувся знову.

– Тільки тому, що спину останнім часом зводить!

– Лише від того, що хтось нехтує моїми порадами!

Артур лише пирхнув.

Ми зайшли всередину, після чого я, по-господарськи кинувши в найближчий кут пакети з важким м'ясом, завалився на диван, блаженно розтягнувшись на весь зріст. Вульфаїр з нізвідки стрибнув на перила і злобно зашипів мені на вухо. Після боляче полоснув мені кігтями по обличчю. Артур залився сміхом.

– Так йому! Гостинний наш. Хоч би сісти запропонував.

Я від несподіванки підскочив. На місце, де були мої ноги, п'ятою точкою приземлився товариш.

– Хороший кіт! Дякую королю королів, не те, що твій господар. Не знав, що ти тримаєш вихованця?

– Він не вихованець, а ходяча «котострофа».

– Катастрофа?

– Ні. Саме те, що я сказав!

– Так ти зі мною, після того, що я для тебе зробив!? – заголосив Вульфаїр вже вдруге за останні кілька днів. Я промовчав, щоб дізнатися, що це за нова реакція чотирилапого на мою появу.

– Забавно. Він з тобою наче намагається розмовляти своєю мовою – котячою. Мяукає, ніби відповів на твоє підбурювання. Якщо він тобі не подобається, чи можу я забрати цього чорняка собі?

Придивившись, Артур запитав:

– Два хвости?

– Так-так. Він у мене радіоактивний з двома хвостами, не варто навіть тобі з ним зв'язуватися. Тільки біди принесе. Дряпається, як дурень! – про себе я подумав: «з чого б!»

– Ніколи такого не бачив, – Артур від подиву відкрив рота, – де ти його відкопав?

– У печері, – чесно відповів я.

Артур відкрив рота, щоб задати нове питання, але мене втомила порожня розмова. Я тільки хотів задати навідне питання, але втрутився Вульфаїр:

– Отже. Нарешті настав цей момент.

Він промовив більше для себе, ніби в порожнечу.

– Ти про що?

Хейз здивовано подивився на мене.

– Слухай, ти ж не псих? За тобою такого раніше не помічалось… нявкав кіт, навіщо звертатися до нього як до людини?

– Він у мене особливий. Грамотний настільки, що розуміє суть розмов.

– Жартуєш?

– Жартую.

– Зараз дожартуєшся, – злорадно промяукав Вульфаїр.

– Ти… нахабний… кіт! Зараз без вечері залишишся, взагалі перейдеш суто на щурів! – я розлютився. Через нього мене ще психом не вважали!

Хоча, мені вже було байдуже. Не зупиняло навіть те, що переді мною Артур. Останнім часом мене все дратувало. Я буквально не міг знайти собі місця. Проблеми нікуди не поділися, а їх рішення мені було невідоме! Ще сидить і підмуркотує. Зі слів же і так зрозуміло, що йому відомий хід подальших подій. Чому тоді мовчить?!

– Час настав. Розповісти? – раптом запитав Вульфаїр.

Від його питання у мене всі слова разом зникли, а в горлі застрягла кулька злості. Я ж не ослухався? Мені згадалося, що він уже говорив побіжно, щось при Агнес.