Глава 5

Коли все доступно — нічого не хочеться.

Там, на вершині, нічого немає — там вакуум.

Але щоб це зрозуміти, треба туди залізти.

Я ось зліз і дізнався.

Сергій Мавроді

Глава V

— Дитя. Все гаразд? Прокинься.

Частково моя свідомість приходила до тями. Але повіки зовсім не хотіли мене слухати, будучи свинцевими. Крізь закриті повіки було видно світло полум'я.

– Вона жива? – почувся другий голос чоловіка.

Мені притулили кілька пальців під ніс, що пахли тютюном.

– Незважаючи на те, що вона похована в піску по груди, вона ніби дихає! Ти її бачив раніше?

Розмовляли двоє незнайомців, судячи з голосу. Я спробувала пригадати останні події перед сном. У голові тільки почало прояснюватися. Слава Богу, я вижила і, схоже, інші люди теж здорові. Мабуть, чоловіки подумали, що я без свідомості через травму.

– Ні! Носом! Я не буду з нею панькатися. У нас і так багато постраждалих. Після тряски минуло приблизно дванадцять годин. Ти ж розумієш, що у нас через раптову катастрофу майже немає харчів, а свята святих забута людьми! Нам варто думати лише про свої сім'ї та спадкоємців!

– Носом! Я не залишу цю бідну дівчину тут. Деріл, ми всі в одному човні. Не будь таким черствим. Твоя родина не єдина, яка заслуговує на порятунок.

Судячи з їхньої розмови, я думала, що Носом – ім'я одного з них. Почувши повторення цієї фрази, я заплуталася. Схоже, це було невідоме мені слово даного регіону.

– Допоможи мені її відкопати, – промовив один з них.

– Я все одно вважаю це марною затією. Ти ж добре знаєш нашу підземну святиню. Ми з дитинства з тобою облазали тут усе вздовж і впоперек, в ній же прийняли обітницю мовчання зберігати таємницю наших родоводів. Звідси просто немає другого виходу. Ти ж бачив те ж, що і я, зовні повний хаос! Хто знає, чи можна взагалі сунутися туди найближчим часом.

Я відчула, що мене почали обкопувати двома руками. Схоже, чоловіки, які розмовляли, ще не знають про присутність чаклунів у лавах тих, хто вижив, серед яких доречі є дівчина. Це дуже добре. Їхня ж розмова, була дуже дивною.

– Ти допоможеш мені чи ні? – важко дихаючи, начаклунаючись відкопати мене, промовив один з них.

– Ти ж пам'ятаєш розповіді наших старців про часи голоду і канібалізму! Навіщо? Ти хочеш врятувати себе чи її?

– Деріл! Що в тебе за думки? Ти поспішаєш з висновками, ще нічого не відомо. Припини, – схвильовано і нервово відреагував чоловік, який, судячи з голосу, знаходився в безпосередній близькості.

– Хіба я не правий!? Зовні все в полум'ї. Прохід нагору обвалений, судячи з розповідей людей, якимось чаклуном. Чаклуном! Ти чуєш?! П'ять з гаком тисяч років тому, судячи зі старовинних книг, вже була подібна ситуація. Все оточення було мертве, а предки не могли нормально піднятися на поверхню більше двохсот років. Люди тоді пристосовувалися і виживали, як могли. Випадки канібалізму були дуже частими! Зараз я відчуваю, що історія схоже повторюється. Не дарма при посвяті в таємниці «роду» нас змушували їсти собі подібних...

– Деріл!

– Що?

– Ми, не наші предки! Наші сім'ї мають дивні традиції, але хіба ми станемо як вони не маючи на те необхідності?!

– Ми живемо тільки завдяки їхній тодішній винахідливості та здатності будь-якими способами вижити. Навіть з приходом до влади Верховного ми вижили! І лише тому, що вигнали всіх чаклунів із селища через вплив наших сімей. Голова наших родин не дарма змушує навчати кожного нашого нащадка цим знанням із дитинства! Не дарма починаючи з п'ятнадцяти років, ми проходимо таке випробування! Поглянь на решту світу, всі вже й забули, що було задовго до Верховного. Пам'ятають лише гілки родин, що обрані самим главою. З покоління в покоління. Ти повинен бути вдячний і слухатися!

– Ти справді віриш тому, чим нашим обраним сім'ям начаклуналися промити мізки з самого дитинства? До тебе не приходять у снах Тодді і Вінсент? Ти хоч пам'ятаєш їхні імена? Цей смак? Знай тоді, куди мене ведуть, і яка доля чекає на всіх нас, я б краще втік! Я до цього дня не можу нормально спати. Мені постійно доводиться прокидатися в холодному поті. Добре, що моєму синові поки що лише десять і він не пізнав того жаху, який пережив свого часу я.

– Подивись, де ми зараз! У тебе ще є сумніви в правильності дій наших батьків? Нас до цього готували! Ти ж сам входиш в десятку головних родин ордена і не так давно став найстаршим у своїй родині, що набув право голосу на зборах. Ти противишся волі глави!? Або начаклунаєшся переписати те, що вирубано на дощечці нашими предками?

– Я прекрасно знаю, що записано на носомі!

Вслухаючись, мене мало не знудило від кількох слів. Мої припущення були невтішними. Якщо до цього я просто не могла відкрити очі, то зараз просто не хотіла. Розмова прийняла дуже цікавий поворот. Яких предків, що сталося, чому люди жили під землею!? Що таке «носом» і що на ньому записано? Канібалізм?

Незважаючи на дивну розмову, зусиллями навіть однієї людини, мені частково звільнили руки від тяжкості піску. Варто було б дати про себе знати і показати, що я прокинулася, але я вирішила не поспішати, дослухавши дивну розмову до кінця.