Глава 9

Сон, найпрекрасніша з насолод життя,

на відміну від інших,

не втомлює і не набридає.

Роджер Желязний

Глава IX

Вже звично для цього куточка підземного світу світло тьмяного вогника освітило обличчя одного з в'язнів. Пролунало запитання:

– Як ти?

– Що ти тут робиш? Іди геть! – схвильовано заговорив Кіготь.

– Тихіше! У нас мало часу. Почнемо з їжі, – Генрік дістав з-за пазухи мізерні пожитки з сушених сухофруктів. Особливо впала в око давно висохла шкірка банана.

– На вигляд він не дуже, але не втратив свого смаку і поживних властивостей, – з винуватим виглядом Генрік простягнув банан, просунувши руку крізь ґрати. – Бери. Ти сильно схуд.

– Ти знову сильно ризикуєш. Я поки що в змозі ще на пару фокусів.

Над пальцем Кігтя спалахнув магічний вогник, освітливши простір навколо, перебивши світло рашлайта в руці колишнього агента Сірої вежі. На Генріка вдивлялися сині кола під очима і гострі вилиці, що утворилися від недоїдання.

– На створеній магією їжі довго не протримаєшся! – він незадоволено похитав головою.

– Краще скажи: як там Розмарі? Щось чути? Як Іван – живий? – різко змінивши тон, запитав Кіготь, знову занурюючи все в напівтемряву.

– Візьми, – Генрік знову засунув руку за пазуху, діставши згорнутий згорток, відповівши на питання підопічного по-своєму.

– Що це?

У темряві блиснув заокруглений метал з грантидом неправильної форми. 

– Де ти його дістав? – до тканини потягнулися трохи тремтячі пальці Кігтя.

– Немає часу пояснювати.

– Навіщо воно мені тут – у темниці?

Наблизившись обличчям до ґрат ще ближче, озирнувшись навколо, Генрік прошепотів:

– Ми плануємо втечу.

– Жартуєш! – не повірив його словам Кіготь.

– Зовсім ні. Як тільки вони зрозуміють, що більше не потребують твоєї допомоги, рано чи пізно тебе вб'ють. Я вже чув схожі розмови між поплічниками темної гільдії та орденом.

– Дивно, що ти взагалі зміг щось дізнатися. Вони, як я пам'ятаю, дуже потайливі. Адже саме тому, що ми не змогли вивести їх на чисту воду, я тут.

– Хлопче, не варто списувати старого вовка з рахунку. У мене ще є порох у порохівницях. Та й на той момент ти просто сильно поспішив з подіями. Дай ти мені трохи більше часу...

– Не починай знову. У мене життя зараз просте. Прийшли, не побили, вже добре. Дали нормальної їжі без людського м'яса, ще краще. У всякому разі я тобі вірю. Що робити з Вінсентом? Він все-таки один з них, – Кіготь поглянув на свого напарника по камері, який мирно лежав і відмовився подавати голос, зреченим поглядом думаючи про своє. Можливо, у нього вже стався зсув по фазі через поїдання людського м'яса. Рано чи пізно, це мало статися, подумав Кіготь. Аж надто сильно його схиляють на бік ордена.

– Це буде його вибір: допомогти нам чи ні, – коротко повідомив Генрік.

– Якби він ножа в спину в непотрібний момент не встромив!

– Скільки я вже вас відвідую? Ви ніразу ще не згадали про мене. Інакше ми б уже не побачилися. З усіх тих, хто вижив, як на зло, залишилося дуже багато солдатів гільдії, а ключові фігури таємного ордену іще так і не з'явилися.

– Але ж та жінка?

– Мілона така ж пішак, як і решта, тільки вона більш віддана і фанатична, ніж інші. Відчуття, що вона постійно вшановувала у їжі людське м’ясо, тому так беззастережно йде за їхнім ватажком. Їй допоможе лише смерть в спокуту за скоєне!

– І по заслузі їй! Через неї я тут.

– Ти тут, тому що хтось не тримав язика за зубами! – прошипів крізь зуби Генрік.

– Але ж я думав допомогти всім у сформованій безвихідній ситуації! – почав відстоювати свою правоту він. – Що мені ще потрібно було робити?

– До чого це призвело? Лише прискорив роботу поплічникам гільдії. Вивчивши тебе як загрозу, буквально на третій день тебе схопили. Мені здається, якби не Розмарі, ти б гнив тут дуже довго, працюючи на благо тих, хто вижив, з метою створення їжі для обраних! Радій, що не вбили до цього часу.

– Коли плануємо втечу? – кисло запитав Кіготь. Йому не подобалося, як його вичитують, однак вчитель мав рацію.

– Як можна швидше. Сховай поки що кільце у себе. Серед тих, хто вижив, багато незадоволених нинішнім правлінням. Незабаром назріє бунт. Тоді я навідаюся до тебе.

– Куди вирушимо? До гномів?

– Іншого вибору у нас все одно немає. Сподіваюся, вони нас приймуть так само, як Розу, – прошепотів Генрік. – Все. Досить порожньої балаканини.

– Ми кинемо всіх інших людей напризволяще?

Генрік кілька разів обернувся, вдивляючись у тунель позаду, а потім сказав:

– У тебе є інший варіант, як нам вижити? Або ти хочеш прийняти віру ордена, почавши поїдати людське м'ясо? Або може, зовсім приєднаєшся до божевільних фанатиків?