Глава 7

Щастя можна знайти навіть у найтемніші часи. Просто не забувайте запалити світло.

«Гаррі Поттер і в'язень Азкабану», Джоан Роулінг

Глава VII

Через несподіваних гостей ми надовго застрягли в затхлій печері. Як би Агнес не жадала залишати в свій день народження це місце, але поки все складалося не на нашу користь. Доводилося чекати. Розлютившись, що доводиться дотримуватися тиші, я наклав покров мовчання над нами і активував камінь мортирель. Ефемерні скелети, як і раніше, продовжували тинятися в тунелі, заважаючи вільному виходу назовню, але тепер хоча б можна було без побоювання шуміти. Після довгого очікування навіть Артур з Агнес сходили на розвідку, своїми очима вперше в житті побачивши магічних істот потойбічного світу, що докорінно відрізнялися від магічних звірів. Було вирішено чекати, не вступаючи в бій з нежиттю. Я побоювався, що нежить може бути найменшим, хто може нас чекати з ворогів після необдуманих дій. Можливо, це лише патруль з парочки ворогів.

Через деякий час, не маючи чим зайнятися, я почав передавати перші настанови для новоспеченої чарівниці, намагаючись тренувати її увагу для можливості в подальшому навчити закляттям, які вона зможе створити особисто. Вона хотіла відразу навчитися цьому, але негайно отримала тільки мою злість і роздратування Артура із Вульфаїром через свою настирливість у виразах. Агнес була дуже непосидюча і просто не могла довго концентрувати свою увагу, слідуючи моїм настановам. У підсумку я вручив їй книгу з базовими вказівками з яскравою запам'ятовувальною назвою: «Магія для чайників», сказавши, що поки вона її не вивчить вздовж і впоперек, я не буду далі навчати. Агнес, поглянувши на книжковий том, здивовано на мене подивилася. Відразу же після вручення книги несподіваному учневі, я зіткнувся з проблемою: Артур і Агнес не були навчені писемності та мові мого часу.

З цього приводу довелося вислухати від Вульфаїра довгу тираду про мою недалекоглядність і обмеженість мого розуму. Було прикро слухати повчання від звіра, але правдиво і по факту. Стало видко, що Вульфаїру приносить задоволення вчити мене розуму. Уміння битися це добре, але як вижити в світі, де ти не можеш спілкуватися з іншими? Суперечачи сам собі, все ж я погодився і далі іноді проводити уроки з Агнес, навчаючи її концентрувати увагу, а також навчити читати моєю мовою. Я не був від цього в захваті, але дітися більше не було куди – сам винен. Потрібно було раніше думати про це, користуючись минулим роком тренувань.

Відразу після відкриття моєї великої дурості я почав навчати друзів необхідним знанням своєї мови, не забуваючи використовувати магію. Нехай знання, отримані магією, можна буде зруйнувати, але до того моменту мої друзі зможуть вільно спілкуватися з іншими представниками мого часу і навіть частково вже самі вивчити частину знань, необхідних для спілкування. Так, малюючи закарлюки на своїй мові, попутно пояснюючи їх значення, закріплюючи накладену мною магію, я провів чимало часу. Надалі, якщо магія буде зруйнована, у друзів залишаться хоч якісь знання.

Через півдня, втомившись від ролі вчителя, я влігся спати. У пучину сну я провалився досить швидко, прокинувшись від думок Розмарі.

– «Шон!? Що мені робити!!?» – в паніці звернулася вона до мене.

– «Розмарі? Що сталося?» – втомлено відповів я, зовсім не відчуваючи будь-якої тривоги крізь сон. Те, що відбувалося, та й мої особисті відчуття з цього приводу здалися мені дивними. Раніше наше спілкування мене більше турбувало, і я не був частково байдужий до думок Рози.

Вона передала мені думки-образи того, що відбувалося у неї, до найдрібніших подробиць. Розмарі перебувала в приміщенні, схожому на бібліотеку, а навколо неї було безліч допельгангерів – злих двійників, які явно не бажали їй добра. Минуло трохи більше півдня з останнього нашого спілкування, схоже, вона все ще перебувала в скарбниці дворфів, так і не вибравшись звідти. Ось тільки її життя явно висіло на волосині. Я підхопився з місця, відчуваючи далеку приглушену тривогу. Мені хотілося в цю ж секунду зробити хоч щось, але що саме я можу зараз зробити?

– Агнес. Артур! Потрібно рушати, – мій порив стрімголов, щоб допомогти подрузі, був божевільним, але я не міг і не хотів сидіти склавши руки. Це суперечило моїм поглядам. Будь на місці Рози – Кіготь, я вчинив би так само.

– Що сталося? – сонно запитала Агнес.

Я коротко описав усім ситуацію, в яку потрапила моя подруга.

– Ну і як ти хочеш туди потрапити? Сядь! Не метушись, як маятник, – зауважила Агнес, потираючи руками очі. – Знову емпатія?

Я лише кивнув у відповідь.

– Йти, бігти. Толку? Це нічого не змінить, вирушимо ми навіть прямо зараз. Хіба не можна хлоп… – Агнес плеснула в долоні, – і там! Хлоп! – повторила вона свій рух.

Я завмер на місці. Глибоко замислившись над її словами.

– «Я була рада знову почути твої думки. Я рада… Рада, що ти живий!» – подумки попрощалася зі мною.

Слова Розмарі не викликали в мені надмірних переживань. Раніше я б місця собі не знайшов. Вульфаїр приховав від мене правду, але я чітко бачив зміни в собі, що виражалися в поведінці та думках до подруги. Так чи інакше, незважаючи на це, я відчував, що повинен зробити все можливе, щоб врятувати її.

 Вульфаїр наблизився до мене, ззаду голосно заричавши, що вирвало мене з уявної боротьби. Рик вплинув на мою мозкову діяльність, прискоривши моє мислення.