Глава 4

Коли мені було п'ять років, мама завжди повторювала мені, що найважливіше в житті – бути щасливим. Коли я пішов до школи, мене запитали, ким я хочу стати, коли виросту. Я написав «щасливим». Мені сказали – «ти не зрозумів завдання», а я відповів – «ви не зрозуміли життя».

Джон Леннон

Глава IV

Після свята посвячення і нашої з Меріель відвертої розмови, я то й діло переверталася і не могла заснути. Наша розмова в кінцевому підсумку не склалася. Гномша так і не захотіла прийняти факт мого швидкого від'їзду. Вона дуже старалася, але не змогла представити мені жодної причини залишитися.

Хоч, за прикидками, вже була глибока ніч, місто Депеш так і не змогло повністю зануритися в темряву. Були ще особи, які намагалися досі святкувати посвячення шостого старійшини. Дворфи справді любили випити і погуляти. Зазвичай в такий час я вже міцно спала, але не сьогодні.

Можна було б послатися на шум, але справжні причини були зовсім іншими. Занадто багато помислів не хотіли покидати мою голову, знайшовши собі в моїх думках затишний притулок. Вперше за такий довгий час у мене було таке буйство подумки. Нерозв'язних питань, як завжди, ще більше. 

– «Привіт», – раптово пролунав у моїх думках чоловічий, трохи огрубілий голос.

Від подиву я різко перевернулася на ліжку, впавши на підлогу і боляче вдарившись ліктем. Я трохи затрималася від болю, ще більше мене зупинила раптовість привітання Шона. Його думки відгукнулися в підсвідомості, ніби іще вчора в останній раз підтримували зв'язок подумки – спілкуючись.

– «Шон?» – не вірячи своєму розуму, я послала подумки запит.

– «Хто ж іще… Не схожий?» – сумнівів бути не могло, це був саме його голос, що лунав у думках не раз.

Його слова звучали трохи невпевнено, але рішуче. У голові спливло нове запитання, адресоване мені:

– «Як ви? Всі живі?»

Відчувалася його віддалена тривога. Відповідь на поставлене ним питання, схоже, цікавила його в цей момент найбільше. У рази більше, ніж спілкування зі мною після такого довгого часу. Але навіть так, я перебувала в неймовірній радості.

– «З нами все добре», – я відповіла, справляючись з тремтінням у руках.

Хотілося кричати від щастя. Це він... Як же я за ним скучила... Незважаючи на наше спілкування, ще більше хотілося його побачити, почути вживу і зовсім задушити в обіймах. Через рік він з'явився, і моє відчуття налагодженого зв'язку не виявилося грою підсвідомості. Зараз мене зовсім не хвилювала причина його зникнення. Я лише хотіла опинитися з ним поруч.

Мимоволі я прикрила обличчя руками, відчуваючи, що воно стає червоним від хвилювання. На очі навернулися сльози, які я ледве стримувала.

– «Ти живий…» – тільки й змогла вимовити я, звертаючись до нього подумки. Я намагалася блокувати град емоцій, що нахлинули, не даючи Шону відчути свій справжній стан. Але мої невисловлені емоції струмком просочувалися через неміцний блок, який я збудувала. Хвилювання заважало мені контролювати себе в повній мірі.

– «Інакше ми б більше не спілкувалися. Ти ж…», – його думки на мить перервалися. – «Жива», – констатував він.

Звучало як явне твердження. Його фраза мала сенс, адже наші життя пов'язані. Поки він живий, жива і я. Магії, яка могла б зруйнувати умови накладеної мною печатки, не існує.

Немає сильнішої магії, ніж магія, за яку платиш своїм життям без залишку.

Всі мої питання, що до цього крутилися в голові, враз зникли. Голову заповнили думки тільки про Шона.

– «Де ти зараз? Чому так довго був відсутній?»

– «Я сам не дуже розумію, де саме зараз перебуваю. Знаю тільки, що на материку Крібрум. Точніше відповісти не можу. Орієнтирів теж немає. Про решту...» – думки Шона обірвалися.

Хоча б стало зрозуміло, що ми на одному клаптику землі. Але чому він тоді раніше не зв'язався зі мною? Чому я не відчувала його так довго?

Через його довге мовчання я занепокоїлася, що він знову зникне.

– «Шон!» – схвильовано звернулася я.

– «Що?», – перепитав він.

Я зітхнула. Серце виривалося з грудей. Було важко прийняти, що ми знову можемо спілкуватися подумки, як і раніше. Я відчувала наш зв'язок, але боялася, що в якийсь момент знову відчую, що Шона нібито не існує в цьому світі. Хотілося нагрубити, через його настільки явний спокій у виразах. Минув рік, а він поводиться так, ніби ми зовсім не розлучалися!

– «Ти… ти можеш пояснити? Невже мені потрібно витягувати з тебе кожне слово?» – минулий час змінив його манеру мовлення. Я відчувала, що це був він, але не могла прийняти те, що його першим словом після такої тривалої відсутності було: «Привіт».

– «Вибач. Я досі не знаю, з чого мені почати. Якщо чесно, я не зможу пояснити все», – оголосив він.

– «Тоді просто відкрий свою підсвідомість і дай мені прочитати все самій», – попросила я його.

– «Не можу», – сумно відповів він.

– «Ти знову так робиш! Знову закриваєшся! Привіт. Бувай! І все?! Після всього, що сталося!» – мій потік думок прийшов у шаленство. – «Ти хоч знаєш, що мені довелося пережити за минулий рік? Ти знаєш, чим зараз зайнятий Кіготь з Генріком? Ти… ти!»