Глава 1

Ніщо не нове під місяцем:
Що є, те було, буде повік.
І раніше кров лилася рікою,
І раніше плакала людина,
І колись була вона жертвою долі,
Надії, слабкості, пороку.
Микола М. Карамазін

Глава I

Ми перебували на вузькій стежці, що являла собою скляну мозаїку з безлічі картин з окремих епізодів і місць у різному часі. Найчастіше на зображеннях виднілися силуети людей різної вікової категорії. Крокуючи по поверхні, здавалося, що такий тендітний шлях ось-ось трісне і нас навіки засмокче в один величезний скляний уламок. У деяких прозорых улмаках я чітко бачив ельфів, гномів, а іноді навіть вогнедишних драконів. Я був упевнений, що ми в цьому дивному місці неспроста.
- Швидше! - донісся крик Артура позаду.
Я зустрічав різну магію. Завжди була потрібна неймовірна кількість манни, а не здатність бігти без зупинки. Говорячи Гавриїлу, що я готовий, то й уявити не міг, що він відправить мене на роздоріжжя світів, де всі часові рамки й окремі світи дотикаються. У роздоріжжі час не йшов звичайною чергою: назад або ж рухався вперед. Я навіть цілком не міг сказати, що він завмер на місці. Уперше я зрозумів, що означає слово хаос. Фраза: все і нічого - набула сенсу. Для мене це виявилося не просто чиїмось усвідомленням, яке було окреслено такими словами. Для Агнес, Артура і мене все було реальним і відбувалося з нами в цю секунду. 
З милості і поради Гавриїла, нам дали лише одну пораду: Біжіть! Архангел навіть не спромігся пояснити: куди нам бігти? Як довго потрібно бігти? Що станеться, якщо ми зупинимося? 
Зовсім не бажаючи перевіряти на собі згубність невиконання слів Гавриїла, ми, важко пихкаючи, виконували сказане, бачачи попереду лише один вузький шлях, бо позаду все руйнувалося після кожного нового кроку. Я був упевнений, якби ми зупинилися зараз, то не опинилися б у моєму часі. Якби все було так просто, то ми відразу відчули під ногами поверхню землі мого рідного часу.
За внутрішніми прикидками ми, зовсім не зменшуючи темп, уже перебували в марафоні понад годину, рухаючись до невідомості, а шлях так і не скінчився. Чувся лише тріск позаду, а під ногами змінювалися все нові й нові пейзажі. Коли я за допомогою магії часу вирушив у минуле, то все було в рази простіше. Навіть поглядом можна було відстежити, як відмотується час назад. Щодо того, що відбувалося зараз, можна було тільки будувати теорії.
- Що нам робити? - у паніці закричала слідом Агнес, що бігла.
Попереду чітко було видно: настільки тендітна дорога з уламків скла різко припиняється, а далі немає нічого - лише урвище, що веде в порожнечу.
- Стрибати, - зовсім не розуміючи, чи правильні мої слова, оголосив я голосом свої думки.
Не зменшуючи набраного темпу бігу, перебуваючи попереду всіх, я прискорився, набравши швидкість ще більше. У думках були присутні лише голосіння, адресовані Гавриїлу. 
Перебуваючи на краю цілком відчутних і твердих скляних уламків, я що є сили натуживши мязи, відштовхнувся ногами, стрибнувши в прозору порожнечу попереду себе. Далі час, нарешті, знайомо зупинився. Я буквально відчув, як мене роздирає на частини, наче щось намагається розчленувати моє тіло. Оточення завертіло в невідомих кульбітах і бачене почало розділяти на безліч частин. Краєм ока трохи осторонь я помітив Артура, який летів униз. Його тулуб розділило натроє, а через секунду він знову був цілий. Я усвідомив, що зі мною відбувається аналогічне дійство. Нас розбирало на дрібні частини, з'єднуючи знову.
Мене засліпило спалахом світла, а наступної секунди я прокинувся на вже знайомих ватних клубнях. В очах все мерехкотіло. 
- Як усе болить... - поруч схопившись за груди руками, стогнала Агнес, не маючи сил піднятися.
Наше тріо валялося навзнич. Я перший знайшов у собі сили стати на дві. Прийти до тями допомогла магія. Довелося діяти, миттєво інспектуючи свій стан внутрішнім зором, виправляючи при цьому залишки впливу на тіло невідомої мені магії. Через те, що Гавриїл нічого не пояснив, я зовсім не знав, що на нас чекає і чи є небезпека. Зрештою, це ще не був звичний для мене світ. Оточення нагадувало простор світу Гавриїла під час нашої зустрічі.
- Так-так. Шон Вульф. Невже?! Чому я не здивована?
Голос звучав дуже знайомо. Озирнувшись, я побачив колодязь, з якого вивалювалися білі клуби, а поруч стояла невисока особа в білому балахоні з капюшоном. Капюшон повністю приховував обличчя.
- Батько? Але... ти ж... - підіймаючись і трохи стогнучи від болю, промовив Артур, намагаючись вдивитися в того, хто говорив.
Відірвавши переведений погляд на колодязь, я знову глянув на дивний силует у капюшоні.
- У мене багато імен. Можеш мене називати батьком. Я не проти. Зрештою, від мене залежить ваше життя. Немов від батька.
Голос, який я чув, належав дівчині. Знайомій дівчині!
- Розмарі? Ти? - не вірячи своїм вухам, вимовив я. У душі здригнулося забуте, але якось віддалено. Немов ці почуття намагалися вислизнути від мене або зовсім не належали мені.
Агнес несподівано розплакалася, а Артур розгублено перевів погляд з мене і на білий балахон. Але я сам не знав, що насправді відбувається.
- Хто ти? - трохи схвильовано запитав я.
- Я та, яку зазвичай ви - живі - бачите лише один раз за життя, коли настав час попрощатися зі старими уроками і здобути нові відповідно до заслуг.
Невідома сутність скинула капюшон, що заважав. Моєму погляду постало обличчя Розмарі.
- Я не розумію...- прошепотів я.
- Ви бачите? Бачите, мою маму? - закричала Агнес крізь сльози.
У відповідь на її слова Розмарі лише розсміялася, вдивляючись начебто десь у далечінь позаду мене, наче нас і немає зовсім.
- Знатну ж ви гру затіяли, дітлахи, - Роза знову засміялася, перебіг моїх думок.
Уперше я відчув неймовірну гнітючу магічну міць, що виходить від силуету з обличчям моєї подруги. Однак судячи з реакції Артура й Агнес, кожен бачив із невідомих причин у невідомому різні особистості. Для мене людина в білому вбранні була як дві краплі схожа на Розмарі. Я не міг відкинути думку, що це вона. Але тривоги на душі не відчувалося. Я лише був радий побачити знайому мені людину, не бачену дуже давно.
- Але...
Мене перебили.
- Я тут не для того, щоб давати вам відповіді за життя! Рано. Дуже рано для відповідей. Зрештою, ми ще незабаром зустрінемося. 
Мої спроби поставити запитання, щоб отримати пояснення того, що відбувається, обірвали на корені.
- Мамо... мамо... - Агнес було кинулася підійти, я вчасно встиг зупинити її дурну спробу, смикнувши за руку.
- Зачекай, Агнес. Тут не все так просто! - застеріг її я.
У руках у білого балахона з'явився чорний кручений посох із білосніжним гострим лезом на кінці у формі місяця. Я чітко побачив кістяні пальці, що міцно обхопили держак.
- Шкода, - промовило обличчя Розмарі, - я ж сподівалася, що хоч одного вдасться забрати із собою відразу. Ви порушили багато правил, це було б мені на руку.
- Жнець! - повторивши мої думки, оголосив Артур. - Не підходьте до неї.
- Що ж ти так, синку? Хіба я заслужив на твою недовіру? - звернувся силует до Артура.
- Ти не мій батько! 
- Давайте зіграємо в гру? - не звертаючи уваги на слова Артура, вимовила сутність у балахоні.
- Грати зі Смертю? - пригнічуючи легку боягузку від страху, запитав я у відповідь, зрозумівши ким є невідомий.
- Якщо відповіси правильно, то я...
Жнець махнув рукою над колодязем, розвіявши білі димні клуби, що вивалюються з нього. З колодязя донісся спів птахів. 
Такий бажаний силует дівчини, яку я так давно бажав побачити, продовжив говорити:
- Відправлю тебе, Шон Вульф, у омріяний тобою час. Що вже там! Зроблю, як хочеться тобі всупереч законам долі. Але...
Настала неймовірно довга пауза, ніби вичікуючи на нашу реакцію. У мене в горлі пересохло. Поруч чітко можна було розібрати лише тихі схлипи Агнес. Я намагався не робити різких рухів, не знаючи, що попереду і чим мої вжиті дії можуть закінчитися. 
- Що? - хрипло запитав я, проковтнувши клубок, що став у горлі.
- Буде не цікаво, якби взяв участь у грі тільки ти. Що скажеш? Кожному я надаю право відповісти на одне запитання, від відповіді на яке залежатиме, чи зможе він продовжити шлях далі.
Ми переглянулися, кивнувши один одному. Іншого виходу ми все одно не знали, а побороти женця в сутичці я просто відчував, що не зможу. Я відчував магічну силу не меншу, ніж у Гавриїла. Мені до такої сили ще рости й рости.
- Що буде, якщо ми надамо відповідь неправильно? - поставив запитання Артур.
- Вам уже не потрібно буде хвилюватися про хибний вибір.
Відповідь була вельми красномовною. Ставка наше життя! Жнець міг зовсім не відповідати. 
Наш співрозмовник продовжив, не чекаючи будь-якої реакції:
- Що ж? Почнемо! Моє перше запитання: хто з вас трьох помре першим? 
Питання пролунало з відлунням. Між нами опанувало мовчання.
- Можна відразу ще одне запитання? - пригнічено промовив я.
Жнець, зовсім не здивувавшись, промовив:
- Пам'ятайте! На одну людину по одній відповіді на одне питання, - кістяні пальці з силою опустили посох, стрясаючи оточення, як попередження, продовживши говорити, - двоє молодих людей, зайшовши в зачинену кімнату із середини, що була без вікон, виявили труп слабкої жінки, яка явно покінчила життя самогубством, повісившись під стелею. Молоді люди дивувалися, як вона могла це зробити? Адже в кімнаті не було ні стільця, ні столу, піднявшись на які, слабка беззахисна жінка змогла б одягнути собі зашморг на шию, потім зістрибнувши. Єдине, що було виявлено, це калюжа води на підлозі під ногами самогубці. Як же вона наклала на себе руки?
Стало зрозуміло, що це логічні загадки. Але я не знав відповіді ні на одне із запитань. Як взагалі можна відгадати, хто помре з нас трьох першим?! Уся ситуація здавалася сноведінням, а тому думки хаотично змінювалися, від чого я не міг прийти до єдиної відповіді. Уся моя холоднокровність випарувалася, бо від відповіді залежало життя одного з нас. З ними не можна було поспішати.
- Можна... - було почав я, захотівши почути третє запитання.
- Відповідай! - вуха здавило від болю, а від посоха пронеслася нова звукова хвиля глухого удару. Для мене було не звично чути такий голос Розмарі. Це була явно не вона, але я бачив дуже сильну схожість.
Ми затиснули вуха, справляючись від болю, що давить на барабанні перетинки. Комусь із нас потрібно було дати першу відповідь на одне з уже поставлених запитань.
- У когось є ідеї? - запитав я Артура й Агнес, покосившись на біле вбрання невідомого, намагаючись не вдивлятися у бачене мною обличчя Рози, відчуваючи на душі обтяжливе почуття пригніченої колись провини через мої рішення і вчинки.
Жнець не заважав нашому спілкуванню. Це тішило, значить, ми могли обміркувати все разом. Уперше моє життя не залежало від знань магії або ж бойового вишколу. Уся пророблена праця до цього моменту виявилася безглуздою. Якщо зараз ми не знайдемо відповіді, то мої вороги переможуть, а я навіть не матиму шансу для боротьби. Але в нас має все вийти, адже Вулфаїр якимось чином опинився в моєму часі. Можливо, він не раз уже був тут. Шанс є!
- Тік-так. Тік. Так... - почав промовляти жнець, похитуючи косою, немов маятником, з боку в бік.
- Можливо, я помру першим? Адже я найстарший із нас трьох! - вдивляючись у мене з Агнес, виніс теорію Артур.
- Не думаю, що все так просто! Поки що варто сконцентрувати увагу на другому питанні, - задумливо відповів я, порядком зациклившись думками на Вулфаїрі. 
- Але... Гаразд, - здалася Агнес, дивлячись на нас із рішучістю, - вам не здається підозрілим, що в кімнаті з жінкою вода? В умовах завдання не говориться, яка кількість води була спочатку. Може вона потонула, захлинувшись? У кімнаті є кран? Але навіщо тоді петля? 
- Тік. Так, - долинало до нас.
- Можливо саме в цьому розгадка. Але в нас немає права на помилку! - підмітив Артур.
Усі помітно нервували, намагаючись видавати свої думки якомога швидше. Під постійне повторення женця слів: "Тік...Так...", ми почали сперечатися.
Теорій було багато, але всі вони відпадали, впираючись у слово - самогубець.
- Тут підступ! Ну не могла жінка сама піднятися до петлі! Хіба відповідь може бути настільки очевидною? Меблі ж геть відсутні! - не вгамовувалася Агнес.
- Я теж думаю, що це вбивство! - зсунувши брови, підтвердив я її здогадку.
- Самогубство! Адже це прямо сказано. Агнес. Шон. Ну ви чого! - розчаровано промовив Артур.
- Не розумію тоді. Магія? - запитав я його.
- Не все в житті залежить від магії. Якби це було так, то відповідь була б очевидною. Думаю, тут усе до банальності просто, але водночас із підступом.
Наші слова раптово перервали. Вибухнула нова звукова хвиля від удару древком, від чого довелося затиснути вуха.
- Час вийшов. Ваша відповідь? 
- Я... - Артур поклав мені руку на плече, перервавши тим самим мої слова.
Він замахав мені головою на знак заперечення: "Непотрібно! Дай мені слово!" - читалося в його погляді. Я замовк, бо не був упевнений у правильності своїх думок.
- На яке запитання ти бажаєш дати відповідь? - запитав силует у білому балахоні, вдивляючись в обличчя Артура. 
- На.... На друге, - оголосив він.
- Твоя відповідь?
- Можна поставити запитання? Тоді я дам свою відповідь, - попросив Артур.
- Ніяких запитань! Відповідай! 
Від крику я втиснув голову в плечі, скрививши від неприємного звуку обличчя.
- Я... - друг замовк, подивившись на нас приречено, - я думаю, що жінка сама піднялася в петлю. Їй ніхто не допомагав...
- Артур... - затиснувши рот від хвилювання, прошепотіла Агнес.
Я розумів її реакцію, таку теорію ми відкинули відразу. Таке просто було неможливим.
Друг тим часом продовжив:
- Не вважаю, що все у світі залежить від магії та потойбічних сил. Будучи людиною технологічного світу, я припускаю, що жінка хотіла ввести всіх в оману, комусь на щось натякаючи. Це її натяк, що в її смерті винен хтось, нехай вона і зробила все своїми руками. Я думаю... думаю... що... вода в кімнаті взялася через талий лід, - Артур глибоко вдихнув на повні груди, збираючись оголосити ствердну відповідь, - вона стала на брилу льоду або снігу, що незабаром розтанув. Звідси і взялася калюжа.
Слухаючи розумові висновки Артура, я лише здивувався. Його відповідь була розумною, але межувала з божевіллям. Спілкуючись із нами, він не повідомляв про таку ідею, і ми не дійшли до такого висновку. Майже всі розмови межували з тим, що в жінки має бути спільник! Як би вона вилізла в петлю особисто? Чому взагалі йшлося про самогубство? 
- Люди дивовижні... - з розчаруванням оголосив жнець.
Кістяна рука махнула косою. Артур зник, тут же виник над колодязем, вільно падаючи в нього. Я, реагуючи блискавично, зробив спробу перехопити його. Мене вдарило в груди, невідомою силою, відштовхнувши назад. Сила удару була малою, щоб мене вбити, але достатньою, щоб зім'яти всі мої внутрішні органи в коржик. Лише міцність тіла, набута блискавично вампірським "я", зберегла мені життя без серйозних наслідків. Важко хапаючи повітря, не в силах щось змінити, я почав спостерігати, як Артур із криком упав у колодязь, зникаючи в ньому.
- Ти... ти ж казала, що нам нічого не загрожує, якщо ми відповімо правильно! - спробував говорити я якомога голосніше, справляючись із нестачею повітря. - Адже його відповідь логічна!? Адже він мав рацію?
Жнець не взяв мої слова до уваги, зовсім не відповівши мені. Що сталося з Артуром залишилося загадкою. Чи живий він? Можливо, він помер із нас трьох першим! Замість відповідей, обличчя знайомої мені дівчини поставило ще одне запитання:
- Світ був створений, коли про вас навіть не було згадки, він сповнений історій. Це слово не бібліотека і це не є письменами. Цього не можна прочитати. Де історія світу починається і закінчується? Яке місце служить схроном для історії багатовікових подій?
- Артур... ти... та що за загадки такі?! - не витримала Агнес, залившись сльозами.
Якби я не був хлопцем, то, мабуть, сам забажав би: в цей момент засмутиться подібним чином, уподібнившись дівчині. Однак сльози тут не допоможуть. Відповідь можна дати лише поміркувавши.
- Пам'ять? - поставила привселюдно запитання Агнес, намагаючись впоратися з емоціями. Час минав, а значить незабаром, потрібно буде дати нову відповідь. 
- Це твоя відповідь? - запитав жнець.
- Ні! - злісно промовила подруга, затиснувши рот рукою, щоб не закричати від болю, що розпирає зсередини через те, що сталося з нашим товаришем.
Я видихнув, заспокоюючись. Рішучість Агнес допомогла мені трохи зібратися з думками.
- Схрон - це затишне цілком реальне місце. Пам'ять про щось - нематеріальна й існує, поки є написані книжки або ж поки живі пам'ятають про минулі події. Я гадки не маю, яке місце може вмістити в собі історію всього, що колись відбувалося. Але це явно не "пам'ять", - пригнічено відповів я подрузі.
Наблизившись до неї, я прошепотів: 
- Не знаю відповіді на останнє запитання, але я несу відповідальність за ваше з Артуром життя. Якщо він помер, то відповідь на перше запитання, що першим помре Артур. Якщо ні, то відповідь стає очевидною... з нас трьох, хоч один має вижити! Значить тут, і зараз, помру я. Думаю, така відповідь влаштує женця.
- Що ти задумав?! Ти з глузду з'їхав? - закричала на мене Агнес, відштовхнувши мене руками від себе з усієї сили.
Її рух виявився для мене досить болючим.
- За що?! 
- Щоб не говорив дурниць. Мізком краще подумай, а то думалка в тебе зламалася. Як ти вирішив перемогти у своєму протистоянні, якщо щосили відмовляєшся думати! - почала наставляти мене Агнес.
Частково вона мала рацію, але загадки, що нам загадали, вимагали фантазії. Тільки хитрощами я можу дати відповідь, адже відповідей може бути нескінченна кількість. Як нам узагалі зрозуміти, що саме хоче почути жнець!
- Тобі не здається, що це запитання, як і всі інші, має підступ? Артур відповів логічно, нехай і шалено. Я навіть сказала б правильно! Не знай, ми відповіді, нам би не поставили такої загадки. Відповідь є! Я знаю, - впевнено промовила Агнес.
- Хіба ти можеш припустити, хто з нас трьох помре першим? Я можу відповісти на це запитання, тільки якщо сам зараз укорочу собі життя! Саме тому Артур дав відповідь першим, давши нам шанс знайти відповідь на першу загадку. Хіба ти цього не зрозуміла? Можливо, він уже мертвий! - приголомшив її я.
- Дурні! - вона знову спробувала на мене накинутися з кулаками.
- Тік. Так, - коса знайомо під впливом женця почала гойдатися немов маятник.
Час спливав, а розумних думок мою голову не відвідувало.
- Навіщо ця гра? - прокричав я, звертаючись до білого балахона.
На обличчі Розмарі застигла задоволена мовчазна усмішка.
- Тік-так, - коротко відповіли мені.
- Чому саме її образ? Чому? - поставив я запитання женцю, намагаючись потягнути час.
Коса перестала хитатися в сторони. Уперше на мене звернули увагу.
- Це мій останній подарунок. Наостанок дати побачити того, хто був дорогий за життя, - замислившись, жнець відповів, - час вийшов. Ваша відповідь? 
Мій погляд від останньої фрази потупився. Майбутній я уклав угоду з архангелом Гавриїлом. Але чому він нас відправив у це місце?! Хіба не було іншого способу повернути мене в мій час? Адже Вулфаїр не раз уже подорожував у мій час. Чому я зобов'язаний вести боротьбу за життя в цьому місці, не маючи шансу битися з Мамоном? Чому доля знову ніби забирає в мене шанс на перемогу!? Хіба в моєму житті мало випробувань або я мало доклав зусиль для того, щоб вижили всі. Невже мені не можна навіть відчути надію? Чому весь світ ніби кричить, що мені судилося програти? 
Перебуваючи в розгубленості, я і не думав давати відповідь на загадку. Тим часом Агнес взяла ситуацію у свої руки:
- Тільки мертві зберігають історію. Адже так, жнець? Я не знаю, про який саме схрон ідеться у твоїх словах, але якщо це не "пам'ять" і не бібліотека, то на думку спадає лише одне місце, що зберігає історію кожного. Це цвинтар, що тобі до пари! Ні, навіть не кладовище. Це земля, що слугує схроном історії тих, хто колись жив на ній, і тепер навіки похований нею!
Я тільки здивувався, як Агнес узагалі зуміла дійти до такої логічної відповіді. Маючи розуміння, що будь-яка відповідь не на життя, а на смерть, то мій мозок наче відключило. Звідки друзі взагалі взяли такі неймовірні відповіді! "Що, якщо він і вона зовсім не праві у своїх словах?" - у голові роїлася тільки ця думка, відкинувши всі інші. Ми всі помремо тут?
- Правильна відповідь.
Коса нахилилася вперед. Агнес зникла, повторивши долю Артура. Я лише міг спостерігати, як пропадає в колодязі мій другий товариш. Виходить: Артур теж упорався? Тоді відповідь на перше запитання...
- Шон Вульф, - прогриміло навколо, - ти занадто багато думаєш про сенс життя, чіпляючись за буття.
- Я не розумію... але ж... 
- Твої друзі мене не розчарували і впоралися із загадками. Настала твоя черга. Ти і так знаєш відповіді на все, але через страх смерті загруз думками. Я ніколи ще не бачила людини, що тікала від своєї смерті так довго. Ти мені навіть подобаєшся. Але час майже настав. Тік. Так, - голос прозвучав холодно.
- Це... це урок? Нам нічого не загрожувало? Але ж ти "смерть".
- У мене багато імен. Вважай, як заманеться. Від твоєї відповіді все ще залежить, чи продовжиш ти шлях далі. Чи готовий ти до того, що на тебе чекає, так само як твої товариші? Тобі слово? 
- Чому ти допомагаєш мені?! - поставив я раптово назріле запитання.
Жнець у білому балахоні з посмішкою на мене подивився, вивчаючи мою поведінку очима Рози.
- Я помру першим? - знову я звернувся до Смерті.
- Ви всі рано чи пізно помрете. Не ти перший, не ти останній. 
Не встиг я сказати ці слова, як мене з головою занурили в колодязь. Світ навколо закрутився, а наступної миті я вдивлявся в яскраво червону смугу горизонту, перебуваючи біля стовбура висохлого, обвугленого до чорноти колись живого дерева. Жнець не дав відповіді, чи були вірні мої слова, просто відправивши мене туди, звідки я почав свій довгий шлях. Усе навколо було в жалюгідному стані. Через обвуглену землю пробивалися перші паростки життя. Немов маленьке диво під ногами в гордій самоті на вітрі погойдувалася зовсім молода квітка, схожа на червоного метелика, що волелюбно розпустила свої маленькі крила. Артур і Агнес лежали непритомні неподалік. Повітря було важким і частково розпеченим, а на голову сипався дрібний попіл, немов сніг. Над головою ж снували непроглядні хмари.
Взявши жменю затверділого попелу з землі, я з гіркотою в серці потер у пальцях утворену сажу, що колись скоріше за все була частиною живого. Після зустрічі із самою Смертю сформувалося безліч запитань, без відповіді.
- Я повернувся... - промовив я вголос до навколишнього світу, зовсім не сподіваючись, що мене хто-небудь почує.
У пориві важких думок, я перевірив, чи цілий зв'язок із Розмарі. Печатка на шиї нікуди не поділася, а значить, мої друзі зобов'язані бути живі. Я відчував подругу віддалено, але все ж відчував її присутність. Нарешті я зумів повернутися у свій час. Якщо судити з оточення, я був відсутній не один день. На жаль, мені не відомо, в який час мене відправив жнець і як багато з моменту мого відправлення у двадцять перше століття, тут минуло часу: години, дні або роки. Перетворений у попел світ уже почав частково відновлюватися. Чи багато хто зумів вижити, чи скрізь панує така розруха?
По каналу розумового зв'язку, нарешті, спробували пробитися для діалогу. Роза не стала чекати, відчувши мою присутність. Незважаючи на це, я заблокував її спроби зовсім. Хотілося спочатку звикнутися з думками, що наш зв'язок знову працює. Скільки часу минуло для неї? Для мене минуло понад вісім років, і я просто не знав, як почати наш діалог. 
Мої роздуми перервали: 
- Господар...
Обернувшись, я побачив уже знайому здиблену густу довгу шерсть, що помітно відсвічувала в майже млявому місці, переливаючись хвилями від потоків манни. Роздвоєний хвіст товариша задоволено виляв, відчуваючи мою присутність. Морда ж віддавала нотами забутої мною грубості чотирилапого через його особливість у формі шраму. 
- Вулфаїр! - побачивши його, я стрімголов кинувся до нього з обіймами, не в силах стримати емоції. На мої плечі у відповідь опустилися м'язисті лапи, немов мене обіймала людина, а не звір зовсім. Мені насилу вдалося встояти під його вагою. Його парні як смола ікла ледь не впилися мені в плече. Все ж справжній вигляд Вулфаїра відрізнявся від ілюзорного вигляду кошеняти.
- У вас вийшло, господарю, - задоволено промурчав він.
- Ніколи не звикну, що ти називаєш мене господарем. Що за фамільярність із твого боку? Як ти тут опинився? Як давно ти тут? - запитав я, не відпускаючи його. Емоції з мене так і хлинули. Побачивши єдиного товариша, який супроводжував мене майже вісім років, я розм'як.
- Як би без втручання поза рівневого мага я б тут опинився! - з гордість у словах промовив він.
- Це не важливо. Ти живий і це головне. Я радий тебе знову бачити! - я відсторонився від звіра, тому що в колінах відчув важкість, що давить, і поклик до тремтіння.
- Бачу, наші ряди поповнилися. Це не входило в початковий план. Пам'ятається, ми жадали вчинити парадокс, але не знайти нових соратників. Знову ти дивуєш своїм нестандартним мисленням.
- Це довга історія, - посміхаючись, відповів я йому.
- Нарешті у відомих мені подіях настала воістину нова глава! - задоволено мовив Вулфаїр, обвівши нас усіх поглядом.
Позаду я почув ворушіння першого, хто прокинувся.