Глава 13

А ти живи, ніби там всередині

не ця смерть пухнаста грудочка,

не кістковий мозок і не підшкірний жир,

а так, ніби там

якийсь квітковий жар,

квітковий жар, підталий пломбір.

Дмитро Воденников

Глава ХІІІ

Тепер навіть заспокоївшись, я не бачила попереду себе нічого, що вимагало б моєї уваги. Думки до країв були заповнені лише ним. Артур все ж зрозумів мене і продовжив шлях. Хоча, якщо чесно, він був шокований не менше за мене. Якось, серед хаосу своїх думок, я змогла йому пояснити причину своєї поведінки. Чесно кажучи, мені соромно за себе. Адже я обіцяла собі, що більше не проллю сліз на чуже плече. Сама хотіла стати непохитною, такою, якою бачила себе в думках. Але почуття гіркоти і втрати повернули мене з фантазійних уявлень.

Зараз десь глибоко всередині я усвідомлювала правильність своїх дій. Так само усвідомлювала, що ноги ведуть дійсно туди, де моя присутність найпотрібніша, але душа намагалася вибратися з такого тісного тіла, покинувши клітку, що прагнула не в тому напрямку. Вперше тіло і розум намагалися діяти окремо, немов не були єдиним цілим. Ми продовжували шлях, минувши кілька порожніх залів із залишками колись людського побуту: одяг, смолоскипи, іграшки та інше. При вході в один з тунелів я чітко помітила залишки колись спалених колод і вугілля, що утворилися через розпалене тут багаття. Тунель і стіни були в гарі, що зараз вкрилася шаром дрібного пилу від давності подій. Ми не переставали рухатися в наміченому напрямку. Проходячи все далі в пошуках своїх.

– Схоже… ми можемо більше не поспішати, – якось тихо промовив Артур, різко повернувшись до мене і зупинившись жорстким рухом, упершись рукою в груди. Якби я була звичайною дівчиною, то неодмінно дала б йому ляпаса або почала кричати. Але в думках я була перевантажена. Про такі дрібниці на полі бою перестаєш думати при першому ж вигляді крові. Зараз я воїн: не жінка і не чоловік. Принаймні хотілося так думати...

– Що сталося, – намагаючись виказати інтерес, якого насправді не було, промовила я. – Ми ж не надовго відстали від основних сил. Засідка? Що не так?

– Все вже закінчилося, без твоєї і моєї участі...

– Що? – широко розплющила очі я, відсуваючи друга вбік від виходу з тунелю попереду.

Погляду відкрилася широка підземна зала, вже не раз бачена мною, з колонами і аркосоліями. Всередині витала гнітюча атмосфера і панувало побоїще нещодавно закінченого бою. Хтось сидів, вдивляючись у порожнечу. Хтось точив клинок, насупивши брови. Он дитина забилася в кут, нікого до себе не підпускаючи. На підлозі я побачила жіночі та чоловічі тіла в довільному порядку. Хтось зі зброєю, хтось з особистими речами, немов тікали. Тут були як дворфи, так і люди, а між ними відчувалася магічна, вже знайома аура сили демона.  Біля однієї з колон на корточках сидів Іван, прикривши обличчя руками, а осторонь я побачила, як сперечаються між собою Кіготь і Генрік.

– Живі, – не дивлячись на всю картину, у мене полегшено зітхнуло в грудях.

Я знову озирнулася, лише зараз зрозумівши, що трупів не просто кілька – вони всюди! Майже не було вільного місця, щоб просто пройти до друзів. Таке місце було лише тому, що кілька бравих молодих дворфів збирали тіла на купу, почавши з внутрішнього простору аркосолій і продовживши накидати тіла поруч, немов під глухою стіною. Та що взагалі сталося?

Погляд нарешті впав на тіло перед Іваном, який сперся спиною. У п'яти віддало холодним печінням і усвідомленням – Сейн мертвий. Його повіки були закриті, а обличчя виглядало безтурботним. Руками він обіймав порожній людський череп, що випромінював магічний фон. У плечі стирчала, впившись у плоть, сокира з відірваною кістяною ручкою, яка, схоже, так і не захотіла відпускати подовжене древко, а з боку у нього проростало зламане древко піки. Одяг був весь подертий і залитий кров'ю, немов самого Сейна терзали зголоднілі вовки, намагаючись прогризти шлях через його тіло напролом.

Я знала його недовго. Навіть не так, я зовсім нічого про нього не знала, лише бачила його добродушну посмішку і легкі поплескування по плечу Івана. Мені, як королеві дворфів, варто було б засмутитися тим, що тут притаманні тіла мого нині підданого народу, але дивлячись на Івана... чомусь, виникла лише одна думка: «Я ж казала... Навіщо?». Зараз я не спромоглася проаналізувати причини і наслідки.

Я тихо, щоб не порушити тишу тих, хто вже вічно заснув, підійшла до Кігтя. Його обличчя було замазане кров'ю, немов він сам це зробив, залишаючи на собі сліди тих, хто загинув від його руки. Коли я підійшла, він нервово здригнувся. Але тут же зітхнув.

– Думав, ще один ворог. Твої очі як ніколи освітлюють темряву, – промовив друг.

Я відвернула погляд. Зовсім не підозрювала, що моє єство саме по собі так рветься назовні. Зробивши кілька вдихів, відчуваючи запах вогкості і розкладаючихся кісток, я видихнула. Потріпавши себе за щоки, я знову поглянула друзям в обличчя.

– Так краще. Нам зараз не потрібен зайвий страх. Серед… – Кіготь осікся, оглянувши околиці навколо нас.

Він явно хотів сказати «тих, що вижили», але, якщо вони були, я їх просто не бачила. Ці залишки в особі однієї незнайомої мені дитини і декількох чоловіків, якщо правильно пам'ятаю, що теж були в загоні Івана, я не могла назвати тими, що вижили.