Глава 11

Ми повинні пройти крізь самотність і труднощі, крізь усамітнення і тишу, щоб знайти місце, де ми можемо танцювати свій незграбний танець і співати свою сумну пісню. Цей танець і ця пісня є найдавнішими ритуалами, за допомогою яких свідомість приходить до усвідомлення власної людяності.

Пабло Неруда

Глава ХІ

У темних далеких дворфських забутих тунельних переходах, десь над магматичними течіями, де був зроблений останній подих колись живого Шона Вульфа – простір спотворився. Смерть не творить тіла, але забравши душу, вона зберігає слід.

Останній вибір мага, його віддана воля, його печатка на шиї – це стало основою.

Місце, де душа покинула світ, стало тріщиною в кордоні світів. 

Там, де вона знову виникла – виникло тіло. Не плоть, а тканина долі, що переписує закони світу, не руйнуючи їх.

Це не було народженням. Це було – відбитком. Немов сама реальність, стиснувшись, дала йому форму. З нічого. З порожнечі. Тимчасову. Теплу. Що йде за вітром.

Він – а може, не він – думав, усвідомлюючи себе:

– Тиша.

– Немає дихання. Але… я дихаю.

– Світло. Або сон. Тепле.

– Ім'я... хтось кликав.

– Хто?

– Я… пам'ятав. Когось.

– Очі. Волосся. Голос – не звук, а відчуття.

– Серце.

– …Було серце?

– Це тіло. Моє?

– Воно не болить. Воно… нове.

– Я… тут?

– Живу?

Смерть не повернула плоть. Це за межею розуміння самої суті смерті. Створити життя, а не забрати, вже не логічно для неї. Але вона створила вмістилище – з тієї сили, що він сам їй віддав. Його власний час… став його тілом.

Глибини підземного світу осяялися яскравим синім світлом. Виник кокон – витканий з мани чаклуна, вкривши його обличчя, як щільна ковдра. Сам Шон створював себе заново. Сам час лікував. Немов не помер. Ніби його тіло не перенесли в місто Депеш. Не розвіяли по вітру. Воно залишалося чекати тут – в тунельних переходах. Просто заснуло, чекаючи господаря. Манна вирувала. Вже відпущений і увічнений Шон Вульф поступово відновлювався. У саме тіло врізалася кожна прожита ним мить вже забутих спогадів, змушуючи проживати все по-новому, наближаючи новий подих – переродження.

******

Десь на південному материку Еврозія, серед хиткої рівноваги – там, де світ застряг між льодом і полум'ям, – розташовувався лісовий масив, відомий як Еврозійська перемичка.

Тут вітер був ні холодним, ні теплим – немов сама природа не могла вирішити, чому віддати перевагу: крижаній холоднечі засніжених гір чи сухому подиху пустелі. Ліс був хитким, як і сама реальність.

І саме в цьому нестабільному просторі повстанці, вигнані зі світу новим порядком, знайшли притулок.

Під кронами скручених, вигнутих дерев, пронизаних древньою магією, вони заснували свій табір. Колись крихітне укриття, воно з кожним роком розросталося, ледь вміщаючись в рятівній стрічці, що розділяє світ на мерзлу і обпалену територію. Ця вузька смуга, остання зелена нитка на континенті, стала їхнім домом — і символом. Тут ще теплилося життя.

Листя дерев шепотіло не від вітру, а ніби перешіптувалося крізь час, зберігаючи в собі пам'ять про катастрофи минулих епох. Ці місця, насичені слідами стародавньої магії ельфів, були чи не останнім населеним куточком Еврозії.

На південний схід відси, за захисними горами, лежала столиця — Селаріус. Колись — гордість імперії Геффест. Зараз — місто, розірване між минулим і сьогоденням. Рослинність захопила його рукотворні споруди, і тільки недавно туди знову прийшли люди. Вони заснували торговий центр, вдихнули в напівзруйновані вулиці нове життя – але не без ціни.

На кордоні міста вишикувалася чорна вежа гільдії – оплот влади Верховного. Саме звідти тягнулися щупальця нового порядку. І саме тому більшість уникала Селаріуз, знаючи: наближення до нього загрожує підкоренням або смертю.

Справжні правителі цих земель були вигнані і майже винищені. Їхні нащадки, залишки ельфів, магів, старих кланів – ховалися в лісах. Повстанці перетворилися на єгерів, які охороняли цю землю і не пускали всередину нікого, хто міг бути заражений брехнею нового світу.

Їх місцезнаходження залишалося таємницею.

Сюди допускали лише тих, хто не прагнув влади. Тільки тих, хто шукав... порятунку.

Серед звивистих дерев, вкритих мохом і рідким сніжним пилком, просувалася група, тікаючи від свого табору, схованого в гущавині. Їхні кроки були тихими, відточеними – але кожен ніс на собі тягар тривоги.

Кітті Крайнберг йшла першою. Лук був за спиною, а в пальцях вона крутила камінчик з чорненого обсидіану – трофей з останньої сутички з істотою, створеною магією хаосу, яка говорила як людина.

Хілус – трохи позаду. Біль у плечі після дуелі з мародерами, закутими в чорні тканини, що так і не відпустив воїна, але він не скаржився.