Глава 4

Будьте вдячні за те, що у вас є; в кінцевому підсумку у вас буде більше. Якщо ви зосередитеся на тому, чого у вас немає, вам завжди, завжди буде мало. Опра Вінфрі

Глава IV

Зал Долі був заповнений цілком представниками народу дворфів. Відмінною рисою від останніх спогадів вампірші про цю залу, було те, що Роза не була прикута до п'єдесталу, а їй піднесли місце в центрі балконної ділянки, де колись на її пам'яті сидів перший старійшина дворфів. Мабуть, Клауд тимчасово заміщав на правах першого старійшини справжнього правителя дворфів. Зараз же, відчуваючи себе не в своїй тарілці на точеному кам'яному кріслі, трохи соваючи п'ятою точкою, Розмарі намагалася зручніше вмоститися. Вона так і відчувала погляди, спрямовані на її особу з усіх боків. Для вампірки було загадкою, як тільки Клауд зберігав спокій у такій ситуації.

– «Що б я?! Ще раз пішла на поводу за старійшинами! Та нізащо!» – подумки закричала Роза.

– «Дівчинко моя, це твоя доля перебувати тут! Якщо нічого не робити, то ти ніколи не перетворишся на метелика», – поспішила заспокоїти наступницю Сейна.

Щоб заспокоїтися, очі Розмарі раз у раз бігали від стіни до стіни, розглядаючи кожного, хто заходив, і пронизуючи їх поглядом, немов намагаючись помститися тим самим.

– «Знаю, але це нестерпно…» – поскаржилася Роза.

– «Е-х. Шкода, що ти не п'ятого ступеня магії, як я колись. Тоді б, використовуючи нашу спільну силу, я б тобі показала справжню красу зали Долі. У бурульках тут все набагато красивіше!» – схоже, Сейна вирішила відволікти юного короля дворфів. Частково її слова розвеселили Розмарі і дійсно трохи відволікли. На коротку мить Роза спробувала уявити міст, що був посередині над прірвою, і склепіння печери в льодові.

Її думки перебив Клауд:

– Нарешті привели тих, хто вижив, – він кивнув десь ліворуч від себе, поглядом вказуючи на кілька схожих на вікна отворів. Ті, хто вижив з раси людей, потроху почали заповнювати вільне місце в приміщеннях, схожих на балкони. 

У натовпі Роза почала вишукувати знайомі обличчя, намагаючись знайти підтримку наставника і друзів. Нарешті їй вдалося вловити невпевнену ходу Івана, а згодом Кігтя, Генріка і Артура.

Побачивши останнього, вампірша скорчила кислу гримасу, різко опустивши погляд, щоб ніхто з гномів, що прийшли, не побачив неналежної поведінки короля. Хоч це було і не важливо. Насправді Розмарі не дуже переймалася думкою про себе. До дворфів вона ставилася як і раніше з холодком.

На погляд вампірки, саме Артур зараз повинен був сидіти в цьому такому не затишному кріслі. Адже те, що відбувається, його ідея і цілком його заслуга.

Піднявши погляд, вже з-під лоба приховуючи справжні почуття, які переважали на її обличчі, вона знову почала супроводжувати друзів поглядом, поки величезні колони частково не сховали їх від її погляду.

Розмарі кілька разів прокашлялася, від чого Клауд стривожено поглянув на новоспеченого ватажка раси дворфів. Не так давно Роза зі старійшинами в довгій суперечці обговорили їхнє спільне бажання і прохання.  Для вигляду дівчина посупилася, хоча давно вирішила допомогти ще в той момент, коли Клауд прийшов до її збудованого маленького притулку. Дівчині нічого не залишилося, як тільки піти на поводу після такого жесту першого старійшини. Залишитися зовсім осторонь у даній ситуації, на жаль, не вийшло.

– Ти готова? – Запитав Клауд, сидячи праворуч.

– Ви ж знаєте, що ні! – Спокійно, але з ноткою роздратування відповіла вона. – Я так не нервувала навіть на його похоронах, а тоді напруга була набагато відчутнішою.

– Напевно. Це тому, що на тебе не були прикуті погляди всіх присутніх. Ти в той момент відігравала другорядну роль, – вступив у розмову Меліон. 

Сьогодні був доленосний день не тільки для присущих людей, а й для підземного народу. Вперше за кілька століть у залі Долі всі сім кам'яних крісел мали свого господаря. Вперше поруч із гордим гірським народом на правах рівного, поруч знаходилася людина. Вперше їхній правитель не був вихідцем з їхньої раси. Все, що відбувалося за кілька днів, вказувало на неминучі зміни для всього народу дворфів.

Роза знову і знову переводила погляд з дворфів на притаманних людей, кілька разів її погляд зупинявся на войовничо одягнених стражниках, що були в достатку серед тих, хто прийшов до зали Долі.

– Не переживай. Всі люди без винятку в безпеці. Хоча варто зауважити, що не всі з раси людей вважали за потрібне прийти, як ти вже, напевно, помітила – дітей зовсім немає, – ніби передбачаючи кожну думку Рози, сказав Клауд.

– Я бачу, ви добре підготувалися до цих подій. Настільки страшно, що щось може піти не за планом і це буде останній доленосний збір всіх дворфів у залі Долі?

– Що ти!? Я впевнений, що все вийде! – надто навіть для самого себе відповів гном.

– Похвальні думки, мені б вашої впевненості, – напівпошепки промовила Роза, – зараз я б знову віддала перевагу битві. Чому гномів так багато!?

– Засуджуєш?

– Частково так, а частково ні! Я щиро рада, що ваша раса вижила в переважній більшості, адже моєму народу, як і іншим схожим расам, так тісно пов'язаним з пунктиком «магія», не так сильно супроводжувала щаслива доля. Ваші предки, що правили до цього – великі уми, колись вчинили правильно. Але… саме така кількість живих гномів змушує мене нервувати. Чи правильно я вчиню, йдучи у вас на поводу? Зараз, сидячи тут, не будучи поглинута емоціями від інших факторів, я замислилася: може, дворфам дійсно не варто виходити з тіні.