Глава 1

Не диво, якщо кров'ю сліз людське зло загрожує завжди:
За мукою мука слідом іде і за бідою поспішає біда. 
Та що там зло і доброта - не варто навіть мову вести:
Натовп із жорстокістю дружний, а доброті він чужий! 
Зігнувся навіть небосхил під ношею низостей людських: 
Виблискують зірки, немов піт на тілі, змоклому від праці. 
Але ж у предвічних письменах не передбачений жереб мук, 
І на скрижалях душ людських не визначена ворожнеча!...
Алішер Навої

Глава I

- Діти, складаємо фарби в пенали, щоб нічого не залишилося на партах! 
Усі діти слухняно почали укладати приладдя для малювання. Хтось намагався схитрувати, домальовуючи мистецтво.
- Покваптеся! Ну ж бо! - повторилася жінка в білому балахоні, поправляючи круглі окуляри на кирпатому носі. Вона склала губи в трубочку, ніби намагаючись протягнути останню букву свого речення.
Усі дітлахи знали, що не варто її злити. Можна заробити і залишитися на позаурочні заняття, але ж за стінами цього закладу стільки всього цікавого: водоспади - що ллються догори; птахи з тілами тварин; різні казкові бешкетники і невідомі раніше істоти. Світ немов кликав вивчати його, відкриваючи щоразу нові й нові невідомості про себе. Кожен день у навчанні протікав майже однаково, лише час після давав небувалу насолоду.
- Кому не ясно? - знову наприкінці фрази кумедно склавши губи трубочкою, запитала вона.
Ніхто не смів перечити. Усі як один, підкоряючись, почали квапливо виконувати її побажання.
Один із хлопців, будучи сміливішим за інших, бачачи, що за ним не спостерігають, кинув паперовий сніжок, прицільно влучивши в голову однокласнику. Хлопець, отримавши удар об маківку, лише скуйовдив своє білосніжне коротке волосся, стримавши сльози, що так і почали накочуватися на очі. Лише крадькома його райдужні очі спідлоба поглянули на кривдника, запам'ятовуючи його чергове знущання. Будучи гнаним усім класом, йому було важко стримати свої справжні емоції. Чому саме він? Чому з ним так обходяться? Адже інші учні нічим не кращі! Нехай він нижчий за всіх на зріст, худий і має надзвичайно біле волосся, яке можна відрізнити від усіх, але ж він такий самий - з плоті. 
Вчителька, простеживши, що її вказівки виконали, оголосила: "Усі вільні!" Уроки було закінчено. Діти пронеслися по класу немов смерч, намагаючись опинитися біля виходу навчального закладу одними з перших. 
"Збитковий! Збитковий!" - пронеслося класом. 
- Шоне, ти чому не йдеш з іншими? - змінивши суворий тон голосу на добродушний шепіт, запитала викладачка, бачачи, що в класі більше, крім них двох, не залишилося нікого.
- Я... - зціпивши зуби, він швидкими рухами вибіг із класу, залишивши вчительку без відповіді.
Він не міг продовжити фразу, прекрасно знаючи, про кого саме щойно кричали однокласники. Йому хотілося сказати багато чого, але він розумів, що його не зрозуміють. Адже він справді неповноцінний. Він не пам'ятає не хто він, не звідки. Він начебто просто виник в один момент у цьому місці. У нього немає батьків, а живе він у притулку під наглядом все тієї ж суворої вчительки, яку всі називають міс Зефіра. Він знав, що, зараз вийшовши з будівлі, йому слід піти в притулок до таких самих неповноцінних, як і він. Навіть там, йому так само не буде з ким поговорити. Усі діти його десятирічного віку давно збилися на маленькі групки, косо поглядаючи на нього. Навіть серед неповноцінних він виділявся. Він звик, що скрізь у всьому залишається на самоті. Така його доля, поки він не підросте або не заслужить шанс стати одним з обраних. Раз на кілька місяців проводиться свято і багатьох дітей, які досягають успіху в усьому, відбирають для якогось піднесення. Що за таке піднесення і як саме заслужити право на нього ніхто не пояснював. При таких подіях його завжди обходили стороною. Не рідко навіть дорослі морщили, побачивши його обличчя, вбиваючи в хлопця будь-яку надію на можливість стати одним з обраних.
"Майже всіх із вас чекають нові звершення. Кожен із вас потрапивши сюди, пройшов довгий шлях. Хтось уже довів, що він гідний перебувати тут і готовий рухатися далі, а комусь потрібно осягнути нові уроки та емоції. Можливо, в новому обличчі або в новій епосі. Можливо, ваша душа ще не готова змиритися і вам, щоб осягнути істину, уготована ще не одна нитка долі, а можливо, вам пора заплатити за скоєне. Сподіваюся, діти, де б ви не опинилися, ви пам'ятатимете: немає поняття муки або щастя, це лише стан, у якому ви перебуваєте в цей момент. Тільки від вас залежить, як ви все сприймаєте. Адже нерідко щастя може бути і тим, і іншим". - Вчителі не раз повторювали ці слова. Нехай у різній послідовності, але щоразу вкладаючи в сказане один і той самий сенс. 
Що придбали ті, які пройшли відбір? Вони щасливі? Де вони зараз? Шону здавалося, що тільки він переймався подібними питаннями. Навіть доводилося отримувати прочухана за такі запитання від дорослих. Почасти через що він став ізгоєм серед інших. 
"Скільки часу минуло і скільки він тут?" - єдине запитання, на яке ніхто не міг зовсім дати відповіді. Усі просто живуть, роблячи що їм велено, а кожен день однотипний. 
Лише віднедавна у Шона наче щось змінилося. Зараз його розбурхувала лише одна думка, і лише одна думка надавала йому деякого щастя, хоч він не розумів чому. Ось уже кілька тижнів він ходить в одне й те саме місце, де познайомився з милою, нехай навіть на вигляд войовничою, але чорнявою незнайомкою, яка нітрохи не лякає. Його не бентежило, що він міг знайти її в одному і тому ж місці в будь-який час. Не бентежило й те, що вона була набагато старша за нього. У цьому місці, що здавалося невичерпним новими казковими істотами і місцями, - йому просто подобалися її історії. Кожне її слово щось розбурхувало всередині, здавалося, заповнюючи відсутню внутрішню порожнечу. Вбираючи кожне сказане слово, він переживав життя головних героїв як своє власне. До дівчини він ставився немов до матері, якої він ніколи не знав. 
Ось і зараз він, побачивши її, нарешті, посміхнувся і кинувся стрімголов до неї в обійми.
- Т-с. Тихо, - обійнявши ніжно у відповідь, промовила дівчина, - ти ж пам'ятаєш, що це наш секрет? Шоне, тебе ніхто не бачив? - стурбовано запитала вона.
- Тітонько Розмарі та кому я потрібен? Мене навіть не схоплять, якщо я буду постійно з тобою! - мелодійним голосом промовив він.
 - Не смій так говорити. Ти потрібен мені... ти багато кому потрібен! - суворо і водночас із ніжністю промовила вона.
- Тітонько, а тітонько! Ти розповіси знову сьогодні про пригоди свого знайомого? 
- Якщо ти просиш, - Розмарі жестом запросила малюка сідати зручніше на м'якому моху. 
Поруч тихо зачирикали місцеві крилаті мешканці. Минуло чимало часу, її слова заглушав лише шум води, що близько падала, об каміння.
- Ну чому ти ніколи не доказуєш до кінця! - ображено промовив Шон. - Він переміг Мамона? 
- Не кажу, бо поки що не знаю, чим же закінчиться історія...
- Ти брешеш, - ображено, заклавши руки на грудях і скрививши мордочку, промовив він.
- Не брешу, - Розмарі ніжно присунула малюка до себе, поклавши його голову собі на коліна. Вона стала ніжно погладжувати його волосся.
- Я не брешу, - тихо прошепотіла дівчина, щось явно не договоривши.
- Вони будуть разом? Цей хлопчик Сонце і ця дівчина Місяць? Будуть разом? - кілька разів повторившись, запитав Шон, заплющивши блаженно очі від ніжних погладжувань по голові.
Погляд Рози спрямувався в одну точку - у воду. Немов вона зуміла роздивитися самі глибини озера, яке так невблаганно наповнював водоспад. 
- Не знаю, - без нотки невпевненості відповіла вона.
- Але як же ця дівчина? Хіба вона не може допомогти йому!? Хіба вона його не любить? - допитувався він. - Мені б було боляче, якби мене розділили надвоє, - помацавши зі страхом свої руки, додав Шон.
Розмарі зітхнула, мовивши:
- Вона віддала б усе на світі аби допомогти. До останньої крихти себе, - на щоці Рози прокотилася сльоза, що не сховалося від маленького витівника.
- Тітонько! Чому ти плачеш!? - сівши на коліна вчепився він руками за долоню дівчини. 
Його очі випромінювали безкрайню доброту. Щось у погляді Розмарі здригнулося. Вона в задумі підняла руку, виставивши її перед сонцем, що тінь від пальців впала на очі.
- Мене образило моє Сонце, - замислившись, відповіла вона.
- Але ж ти не Місяць? Правда? Тітонька Роза?
- Ні, мій милий. Ти маєш рацію, я все ще твоя тітонька Роза, - змахуючи залишки сльози, відповіла вона.
- Я всіх переможу для тебе! Тільки скажи, хто тебе образив. Я для тебе все-все зроблю!!! - малюк дуже смішно не вимовив літеру "д", що додало трохи настрою і знову змусило з'явитися нехай маленьку, але усмішку на обличчі Рози.
- Ти вже намагався, - прошепотіла Роза, малюк прислухався, але так і не розібрав її слів.
"Зараз він не знає, хто він. Хотілося б завжди так проводити з ним дозвілля, але моє перебування тут лише питання часу. Живим тут не місце". - Із сумом подумала вона.
Хмари почали згущуватися. 
- Шоне. Тобі пора, - вставши на повний зріст, промовила Роза.
- Ще трохи. Будь ласка, - почав просити він у спробах схопити її за руку. - Ми ж побачимося завтра знову?
Вона не знала, що відповісти. Швидше вони більше не побачаться зовсім. Шон Вулф, якого вона знала, зробив свій вибір. Вона хотіла б усе змінити. Не раз намагалася, після з'являючись тут знову і знову. Але через тимчасові заборони і страх колапсу саме сам Шон зводив усі спроби нанівець, раз у раз гинучи в темних тунелях народу дворфів, знову опиняючись тут. Тільки він міг допомогти перемогти Мамона. Він сам залишив лазівку до свого порятунку, передавши частково знання про магію часу Сейні. Уперше Розмарі змогла зрозуміти його поведінку. Уперше вона почала здогадуватися про те, що відбувалося. Ці зміни в її коханому адже були не просто так. Вона відчувала, але не могла зрозуміти часто його відчужений погляд безсилля і вічної муки. Лідер, що вів усіх одноосібно шляхом, який знав лише він. Навіть Артур і Агнес знали лише крупиці, що повідав їм особисто Шон. Якби не знання Сейни, що з'явилися, і лють Вулфаїра через смерть пана, сама Роза залишилася б у повному невіданні. Раніше вмираючи, Шон боровся до останнього! Але зараз, чому зараз він не хоче боротися? Чому він обрав смерть, а не спробу виправити все!? Чому раптом змирився! Адже він передав знання Сейні не просто так! Чому не ризикнув? Чому він, а не Роза? Чому вона зовсім ще жива? Наскільки ще вистачить сил бачити його таким? 
"Був би на моєму місці Шон, він би залишив спроби змінити все? Це потрібно припиняти!" - думалося Розе. - "На що я розраховувала, вирушаючи сюди вкотре. Мабуть просто потішити своє Его. Адже я знала, що вже немає сенсу повертатися в часі. Щоразу один і той самий результат. І ось я знову тут! Я повернулася! І що? Просто розповісти йому історії? Не переконати його в тому, що потрібно жити, а просто побути разом?"
Адже, правда. Цього разу вона просто хотіла побути з Шоном разом. 
- "Ти не скажеш йому?" - пролунав голос Сейни в голові Рози.
- "Це щось змінить?" - запитала вона.
- "Але навіщо тоді ми вкотре прибули сюди, йдучи на ризик твоєї смерті? Я думала, ти хочеш випробувати щось нове".
- "Перед усім, я хотіла знову його побачити. Знаю, це егоїстично, але в нас не було часу насолодитися звичайним життям".
Голос у голові лише зітхнув. Після невеликої паузи голос Сейни пройшов відлунням у голові дівчини з новою силою: 
- "Адже він не повинен був потрапити сюди! Адже я пам'ятаю, що творилося після його смерті. Адже він сам повідав мені, що сталося з кістлявою. Але зараз усе змінилося". - Спробувала напоумити Розу Сейна.
- "Ми не знаємо, що сталося і як він вчинив! Я його вже вп'яте тут бачу! Досить! Ми ходимо по колу. Я так більше не можу". 
Сейна буквально відчула, що подумки Розмарі захлинаючись ридає. Її обличчя майже не здригнулося. Вона з натягнутою посмішкою дивилася на десятирічного хлопчика на ім'я Шон. 
Роза вкотре вдивилася в Шона і на його неповноцінність душі магічним поглядом. Схоже тільки сам десятирічний хлопчик не розумів, що насправді з ним відбувається. Роза від нього як ніхто інший знала, як до нього ставляться в цьому місці. Але ж він навіть не знає чому! Він стільки переніс, а що в підсумку? Навіть сама Роза змушена залишити його тут. Але для чого? Боротьби? Уявного шансу вижити? Навіщо їй цілий світ!? Її світ зараз тут, з нею! Вона хотіла б знати, як знову повернути того Шона, який був із нею на острові Затрус. Того Шона, який невпевнено, але обіймав її у відповідь будучи в агонії від болю. Адже це був останній день, коли вона бачила в його погляді вогонь, а не якусь відчуженість. День, коли він пішов, залишивши після свого відходу лише безліч запитань. Адже саме цього дня все кардинально змінилося!
Борючись із душевним болем, Роза видавила із себе чіткі слова:
- Тобі пора, Шоне. З тобою все буде гаразд. Пам'ятай, що ти не один.
- Тітонько... не говори так, немов прощаєшся! - з переляком промовив він. - Ти ж майже моя мама!
- Ні... що ти таке кажеш. Просто погода погіршується, - промовила Розмарі, прекрасно знаючи з минулих двох спроб, що її перебування тут було помічено. Потрібно було діяти і якомога скоріше сховатися, повернувшись у свій вимір і час. Але слова Шона били точно, немов невидима зброя, що була націлена в її безтілесну душу.
- "Поквапся інакше йому може загрожувати небезпека! Ти ще жива, а він ні. Я навіть боюся уявити, чому можуть піддати його душу за звичайну зустріч із тобою!" - попередила Сейна.
- "Я знаю!" - подумки заволала Розмарі.
Їй було важко дивитися на десятирічного малюка, який дивився на неї з надією.
- Ти обіцяєш? - запитав раптом він.
- Звичайно! - відповіла Роза, душевно просто вмираючи. З кожною літерою вона немов відривала частину себе. Її заспокоювали думки, що поділ душі Шоном був набагато болючішим, ніж їй зараз. Вона ніяк не може накликати біду на нього. Це його особистий вибір. Він має знайти хоч уявний спокій. Хоч так. Хоч десь! 
- "Сподіваюся, він вибачить мене за мої історії. Вибачить за появу перед ним навіть після смерті..." - зароїлося в голові Рози.
- "Не переживай. Він витримає все. Адже це ніхто інший як Шон Вулф!" - почала заспокоювати Сейна. - "А зараз поквапся!"
- "Сейна, як думаєш, якщо в мене не вийде, ми зможемо ще побачитися тут? Чи дочекається він мене? Чи зможемо ми пізнати одне одного після?" - раптом звернулася Роза.
Вона почала спостерігати як не поспішаючи душа Шона Вулфа у вигляді десятирічного хлопчика залишає її. Він озирався кожних кілька кроків, ніби перевіряючи, чи не пішов його промінчик світла. 
- "Не говори так, ніби вже зібралася померти", - коротко прокоментувала її слова Сейна. 
- "Не переживай, я не збираюся миритися з усім і продовжу розпочате ним, адже я не можу підвести його. Він вірив у нас..." 
Коли силует Шона зник округу заповнив приглушений дівочий крик із самих глибин гортані. Почався дощ, дерева почало кренити сильним вітром. 
Цього разу все було відмінним. Всю округу не заповнив гучний голос ангелів зі спробою зупинити нежданого гостя від впливу на світ духів. У вчинки Рози ніхто не втручався, хоч вона явно була виявлена. Стилет Розмарі завібрував. Піддавшись почуттям Розмарі - Сейна з роду Вітрокрилих від злості мимоволі зробила викид манни в усю округу, немов намагаючись дістати мешканців, що мовчки спостерігали зі сторони, але з якоїсь причини цього разу не втручалися. Магія і краплі дощу сплелися в танці, і на довгі кілометри пішов сніг, у спекотний день цього місця - покриваючи все білим інеєм. Вода в озері кристалізувалася на кілька метрів. 
Десь вдалині для гострого слуху Троянди не сховався дитячий сміх і вигуки: "Сніг... ура!... отримуй... діти зайдіть всередину! Одягнися!" У житті завжди так, що для одного повний провал і нерозв'язна трагедія, для іншого спокій і безмежне щастя.
Саме дитячий сміх змусив зібратися Розу з думками. Через кілька секунд простір наповнився потужним потоком мани. Лише спостерігачі цього місця бачили дівчину, що тримала в руці золоту прикрасу з ланцюжком, у середині якої зяяв напівпрозорий грантид. Їй не заважали, поки вона не намагалася порушити правила їхнього виміру. Від міцної хватки грантид заіскрив, переливаючись різними кольорами. Оточення освітило нерівномірно просочуваним золотистим світлом від накреслених на амулеті рун. У руках у Троянди перебував один з найвищих артефактів народу дворфів, якби не Сейна, ніхто так і не дізнався б про його істинне призначення, яке відкривали тільки за часів потреби. Цей загадковий камінь передавався гномами з рук у руки багатьма поколіннями і набув статусу святого артефакту. Лише король дворфів мав право використовувати його. За переказами його зробив прабатько з метою віддячити звичайній людині за незмінну допомогу. За довгий час його використання дізналися, що його сила настільки велика, що він може показати, а з правильним застосуванням зовсім привести до бажаної людини. 
Повітря навколо застигло, і час завмер, утворилася рівна кругла воронка. Берег озера світу духів спорожнів, лише нерівні сліди взуття на снігу нагадували, що тут нещодавно стояла жива людина.