Глава 13

Глава 13

            Нарешті після безперервних тренувань нас чекав вихідний. Вчитель вирішив, що Кіготь тепер готовий піднятися на другий ступінь і спробувати наздогнати нас із Розою. Ми влаштували невелике свято на честь того, що сьогодні він проходитиме посвяту у другий ступінь магії. Це було вже друге свято, а перше ми влаштували на честь того, що наші гості нас залишали, вирушаючи назад до руху опору. Після двотижневих безперервних магічних боїв, ми непогано підтягнули наші вміння. Лише Кіготь засмутився, бо він так і не зміг почати тренуватися в куполі через свою погану підготовку в магічному плані. Магія дається йому важче, ніж звичайний спаринг без її застосування.

            Ми втрьох були схвильовані, але раділи цьому дню. Кіготь тому, що його нарешті допустять до вивчення заклинань, які ми вже знаємо, та до магічних боїв. Ми з Розою раділи довгоочікуваній перерві. Майже пів року нас ганяли, як прокажених. Особисто я стомився і мав намір сьогодні відпочити. За весь час, проведений тут, можна на пальцях однієї руки порахувати наші дні відпочинку.

            Вчитель Мигдаль навіть дозволив нам бути присутніми на посвяті Кігтя та спостерігати за його єднанням зі стихіями. Своїми очами побачити, як це відбувається. Адже коли ми проходили на другий ступінь, в нас не було можливості побачити це зі сторони. Для нас це сталося швидко і незрозуміло.           «Шоне, ти ще довго будеш мене уникати? Минуло вже більше п’яти місяців, відколи ми тут», – подумки запитала мене Роза.

            «Це я тебе уникав? Забула чи що?» – здивовано відповів я.

            Відколи вона мене вкусила, я використовував подаровані мені сили лише у надзвичайних ситуаціях, намагаючись до них не вдаватися в інший час. Майже одразу я заблокував їх, як мене навчила Роза, розповідаючи про мітку. Потім вона звичайно шкодувала про це, адже разом із силами я заблокував і наш зв’язок. Я допускав спілкування подумки лише у випадках гострої необхідності. Кілька днів тому я почав відкритіше користуватися даром Рози. Все сталося спонтанно. Під час однієї з наших таємних вилазок в інший вимір вчитель обурено запитав мене, чому я не використовую подаровану мені силу. Він запевнив мене, що я буду швидше навчатися та матиму більше сил, як чаклун. Його не хвилювало те, що я собі надумав щодо нашого спілкування з Розою.

            – Шоне, ви вже не маленькі діти. Розберетеся! – сказав він тоді.

            Мигдаль наче вибухнув, розповідаючи про це, я міг лише погодитись з ним.

            Не знаю, що на нього вплинуло, може якимось чином Роза. Адже після її зізнання в почуттях до мене, ми не спілкувалися нормально. Я її всіляко уникав. Тому я й заблокував ці здібності, вдаючись до них лише тоді, коли мені це було вкрай необхідно. Просто я ще не вирішив, як ставитися до Рози. Я й сам ще не розумів, хто вона для мене. Родзинку у наші відносини додав випадок з Мередіт, погіршивши наші стосунки.

            «Шоне!» – наполегливо гукнула мене Роза.

            З тієї миті, як я розблокував здібності на прохання вчителя Мигдаля, вона коли-не-коли намагалася пробитися в мої думки, поговорити, дізнатися, що я думаю. Вона одразу зрозуміла, що наш ментальний зв’язок більш відкритий, ніж раніше. Я намагався завжди відповідати коротко. Одним коротким реченням або словом.

            Я помітив, що вираз її обличчя змінився. Від веселої жартівниці не залишилось і згадки. Вона все більше мовчала, а останнім часом ходила геть зажурена. Настав час щось змінити, але я поки не міг наважитись.

            «Роза, я тебе не уникав. Ти сама не спілкувалася зі мною, аж поки Крамп і його учні не поїхали від нас», – відповів я коротко, намагаючись не згадувати про Мередіт.

            В цей час я зазвичай пропадав з Кігтем десь на території нашого маєтку або прилеглого полігону для навчань, якщо після тренувань ще залишалися сили. Він намагався хоча б частково дізнатися в мене, що сталося на моїй посвяті у перший ступінь і як мені вдалося перейти одразу на другий. Він не вгавав відколи я пройшов посвяту, а зараз продовжив тиснути на мене ще сильніше, бо побачив незабутню перемогу на дуелі, після якої Мередіт і Тейлору довелося цілий тиждень ділити одну кімнату на двох. Мабуть, він нервував перед посвятою у другий ступінь і хотів знати, чого йому слід очікувати. Але в думках мене відволікала Розмарі.

            «Хочеш сказати, що я не права? – не припиняла діймати мене Роза.

            Я частіше почав замислюватись над тим, що моє життя перекинулося з ніг на голову. Дівчина, яку я ледве знав, зізналася мені у коханні. Більше того, вона обмежила своє життя, і якщо я помру, то вона помре разом зі мною. Про те, що вона зробила, я не можу нікому розповідати, адже вона особисто мене попросила. Тільки її дядько, здається, знав таємницю цієї печатки. Тепер виявилось, що я не звичайний чаклун, а прямий нащадок прабатька магії, про що Мигдаль суворо заборонив розповідати будь-кому. Скрізь самі таємниці. Мені доводилось мовчати або ухилятися від відповіді. Іноді вдавалося послатися на вчителя Мигдаля. Не знаю як, але він завжди знаходив відповідь. Мабуть, давався взнаки досвід і набуті з роками знання.

            Мені стало сумно і огидно, як я дійшов до того, що мені доводиться брехати навіть найкращому другові! Уникати відповідей. Як мене це дістало! Навіть розмовляючи з ним, я маю себе стримувати.