Глава 11

– Не слід псувати мій поганий настрій!

– Чому? Він все одно поганий.

– Я знаю, як зіпсувати настрій оточуючим.

– Погані люди хороший настрій не зіпсують.

– Ангелам закон не писаний… – відповів хлопець з волоссям срібного кольору.

Глава 11

            Деякий час я приходив до тями. Я зробив кілька спроб розібрати своє оточення і зрозуміти, що відбувається навколо.

            Я підвівся і хитнувся. Мені хотів кинутися на допомогу Кіготь, але я показав йому рукою, що все чудово і я можу стояти сам.

            Озирнувшись, я зрозумів, що ми були на тому ж місці. Над нами звисають могутні гілки церциса з розкішною кроною, кидаючи на нас тінь. Трохи далі радує око велика галявина, вкрита густою невисокою травою. Пройшло достатньо часу, сонце вже було в зеніті. Шлунок зрадливо забурчав з подвійною силою, адже під час нашої зустрічі нам не вдалося поїсти.

            Всі пильно дивилися на мене, ніби очікуючи палкої промови чи виправдань за те, чого я не робив.

            На галявині і досі були присутні Бернард Крамп, вчитель Мигдаль, який навчає нас магії, лорд Генрік з Сірої вежі, хоча, мабуть, цей титул йому більше не належить, а також дві нові знайомі – Кітті і Мередіт. Остання виглядала дуже виснажено, вона млосно попивала ель із келиха. Брати Крі-Ді-Блейн, як я зрозумів, розділилися, Тейлор був відсутній. Лише Керол стояв гордовито у самоті, намагаючись не виглядати розгубленим. Я також не побачив тут Трітті. Розмарі стояла трохи осторонь.

             – А де Тейлор? – запитав я.

            Відповісти вирішив Кіготь:

            – Коли дуель закінчилась, наша улюблена подруга… – він поглянув на Розмарі. – Не змогла прийняти свою поразку і продовжила дуель тут. Тейлор намагався захистити фізичне тіло Мередіт від нападів Розмарі, але перш ніж втрутились вчителі, вона встигла подряпати йому обличчя. Роза дала слово, що заспокоїться, бо Мигдаль погрожував, що застосує магію, і їй це точно не сподобається. Трітті повела Тейлора у медпункт. Не слід було цілуватися посеред бою! Деякі люди тебе дуже ревнують, і що тільки вона в тобі знайшла, – засуджуюче, але із заздрістю, вичитав мене друг.

            Тільки зараз я зрозумів, що Розмарі зовсім на мене не дивиться. Так, сталося таке непорозуміння. Але ж я не винен!

            Генрік спідлоба усміхався, ледве стримуючи сміх. Іншим це теж, мабуть, здавалося кумедним, але вони принаймні могли впоратися зі своїми емоціями.

            – А ти там точно був зайнятий дуеллю? – радісно запитала Кітті. – Бо іноді астральні тіла було дуже складно розгледіти… – вона не витримала і зареготіла. Було помітно, що вона випила вже не один келих.

            Та що з нашими новими знайомими не так? Все, що вони говорять і роблять – чортзна-що!

            – Хіба ви самі не бачили? – я почав захищатися.

            – Бачили. І тому дехто тепер має дуже багато запитань! – Кітті раптом заговорила серйозно.

            Я розгубився, не розуміючи її не награну серйозність.

            – Хлопче, хто ти насправді? – втрутився Бернард Крамп.

            Мигдаль не став чекати, доки я відповім, і жестом руки показав, що мені варто мовчати. Я вловив ледве помітний погляд Кігтя, повний нерозуміння. Я його не засуджував, адже я сам нічого не розповідав йому і Розмарі. Всі вміння, які я показав на сьогоднішній дуелі, були результатом таємних нічних тренувань з вчителем Мигдалем. Для деяких такі зміни в силі і бойовій могутності не лишилися непоміченими. Кіготь сильно мене не розпитував, але він знав лише загальні тези із пророцтва. Я не помітив його здивування, він відреагував спокійніше за інших.

            – Друзі, наші дуелянти хочуть відпочити. Всі запитання згодом, – Мигдаль вказав рукою в сторону маєтку, запрошуючи всіх в середину. – А ти, Шоне, – продовжив він, дивлячись на мене. – Відпочинь, а я все поясню.

            Мигдаль відправив мене деінде. Він знав, що я не можу відповісти правдиво на всі питання через його заборону. Мою брехню можна відчути за кілометр, бо я зовсім не вмію брехати.

            Вся компанія почала повільно просуватися до маєтку. Ось їхні силуети зникли за важкими вхідними дверима. Мигдаль буквально взяв Кігтя за плечі і повів, тож його запитання лишились без відповіді.

            Мене залишили на самоті. Тільки зараз я зрозумів, як втомився. Я майже валився з ніг від голоду і втоми. Хотілося спати довго і непробудно. Сонце було в зеніті і я не вигадав нічого кращого, як лягти поряд із деревом церцису. Зручно спершись на стовбур дерева, через кілька секунд я заснув, радо вбираючи тепло сонячних променів.

            Я прокинувся від того, що мене хтось штовхає у плече. Відкривши очі, я злякався. Біля мене стояв грифон. Він повторив свій рух, торкаючись дзьобом мого плеча. Я придивився і в мене в пам’яті щось клацнуло. Підвівшись, я віджахнув цього дивного птаха.

            – Привіт, – я простягнув грифону свою руку, намагаючись його торкнутися.