Глава 10

… магія – не більше ніж мистецтво свідомо використовувати невидимі засоби задля створення реальних ефектів. Воля, любов та уява – магічні сили, якими володіє кожен; але лише той, хто знає, як їх розвинути, може вважатися чарівником.

Вільям Сомерсет Моем, «Маг»

Глава 10

            Вечоріло. Нещодавно скінчилося останнє пекельне коло сьогоднішнього дня, яке нам влаштувала на уроці Трітті. Вирвавшись з її кабінету, я зітхнув з полегшенням.

            Кіготь зі свого боку сонливо позіхнув, показуючи, що не виспався вдосталь на її занятті. Я тільки дивився на нього із заздрістю, бо він знову проспав половину зайняття. Мене ж Трітті вичитала через те, що я не розумію її слів та сумлінно намагаюсь пропустити все повз вуха, ще й хочу спати. Цього я не приховував, дивлячись на неї відсутнім поглядом без особливої цікавості. Річ у тім, що мені вже вкрай набридли її повчання! Якщо б ми вивчали нові теми, які могли нам знадобитися в майбутньому, а ми тільки повторювали вже пройдений матеріал. Окрім того, всі її слова хоч і звучали по-новому, але за змістом були лише перефразованим старим матеріалом. Я маю підозру, що якщо Трітті і володіє прихованими від нас знаннями, то на її думку ще не настав час поділитися з нами.

            Через те я був радий закінченню цього дня. Сьогодні вночі я буду відпочивати, бо вчитель вирішив зробити перерву на одну ніч від продуктивних тортур мого тіла. Він пояснив це тим, що не встигає повністю відновлювати свої внутрішні сили. Один день має усунути цю проблему. Коли я це почув, я розплився в усмішці, не приховуючи це від вчителя.

            Він нічого не сказав, мабуть, розуміючи, що покладає на мене великі надії і не має права вимагати від мене більшого. Вже добре, що я навчаюсь за власним бажанням і не нехтую будь-якими новими знаннями.

            В гарному настрої я поплентався до своєї кімнати. Дійшовши до неї, я за звичкою приклав руку до дверей, перевіряючи магічний простір у кімнаті. Робити так нас нещодавно навчив Мигдаль, бо це було необхідністю.

            Позавчора після уроку з Мигдалем я так само повертався до себе. Перевіривши кімнату зором через прочинені двері, я нічого не виявив. Але коли зайшов в середину, на мене чекав маленький сюрприз.

            Щойно двері зачинилися, а я опинився всередині, усі стіни разом з вхідними дверями покрилися шаром криги. Я спробував його знищити, але нічого не вийшло. Температура в приміщенні потроху почала падати, а товща криги збільшуватися, покриваючи стіни бурульками і білим снігом кристалічної твердої форми.

            Я даремно бігав по кімнаті, намагаючись щось зробити, але всі мої зусилля були марними. Через пів години я почав замерзати, перетворюючись на бурульку. Різноманітні заклинання не працювали. Я навіть намагався пробити товщу льоду закляттями, які встиг вивчити. Кожного разу воно ніби проходило крізь лід і поглиналося ним, від цього ставало ще холодніше. Коли я почав засинати, а мінусова температура досягла межі – в кімнаті раптом потеплішало.

            Я потроху почав приходити до тями. Крига безслідно зникла. Біля вікна я одразу почув стук, який привернув мою увагу. На шибці почали з’являтися слова, ніби хтось писав їх невидимим пальцем. Вони постійно змінювались. В результаті мені вдалося скласти ціле речення: «Магію такого рівня може перемогти лише магія. Не покладайся лиш на те, що ти бачиш. Запам’ятай цей смертельний холод. Наступного разу закляття не матиме зворотної сили».

            Так, запам’ятав до болю в кістках і м’язах, тому не вірити йому не було сенсу. Цей урок я добре засвоїв.

            Після цього випадку я став ще більшим параноїком, тому й був уважним до дрібниць. Якщо чесно, я вважаю, що таке ставлення до нас часом межує з безумством. Нам залишається тільки підкоритися цьому і сподіватися, що всі тренування дійсно допоможуть нам в майбутньому.

            Переконавшись, що сюрпризи відсутні, а в просторі немає підозрілих згустків магії, я пройшов до кімнати і одразу блаженно розпростерся на ліжку. Я навіть перехотів спати, бо в мене піднявся настрій через те, що все так добре складається. Однак подивившись на стелю, я усміхнувся і провалився в безодню сну.

            Мені наснилося якесь безглуздя. Навіть після того, як я прокинувся, я не міг зрозуміти, що саме я бачив, і чи це взагалі був сон. Тому нічний жарт моєї свідомості я не оцінив, а мозок не встиг за ніч відпочити, як годиться.

            Рано-вранці закінчивши всі звичні для мене заняття зі свічником, я вже хотів вирушити на тренування, але в кімнату раптом зайшов Кіготь.

            – Тобі вже відомо, що нас чекає і що за поспіх?

            Кіготь просто ввалився у двері.

            – Ні, – натягуючи на себе сорочку, відповів я.

            – Збирайся мерщій, Роза сказала мені, що ми зрадіємо.

            Я почав поправляти на собі одяг, не дуже довіряючи словам товариша.

            – Нумо! – ніяк не вгамовувався Кіготь.

            – Знаєш, мені здається, якщо це «щось» вигадали наші вчителі, то мені це ані трохи не сподобається.

            Я продовжив неквапливо перевіряти одяг. Після надягнув взуття і пройшовся в ньому, перевіряючи чи не заважає нічого.