Глава 9

На питання, як учням досягти успіху, він відповів:

«Наздоганяти тих, хто попереду, і не чекати тих, хто позаду».

Виховання він називав найкращим припасом до старості.

Аристотель

Глава 9

            Чи відчували ви колись, як ваш розум перемикається наче рубильник з одного предмета на інший? Стан повної дезорієнтації. Коли в тебе накопичилось купа завдань та дюжина ідей для їх вирішення, але тобі не вистачає обсягу знань, щоб втілити це в життя. Наче ти прийшов на тренування і раптом зрозумів, що твої руки, ноги, а головне – мозок, занадто слабкі і потребують покращення. Адже, як і біцепс, мозок являє собою величезний м’яз. Його вдосконалення припиняється з останнім подихом людини. До цього моменту все навколо у найдрібніших деталях стає спогадами. Іноді ми навіть не підозрюємо, що знаємо напам’ять рядки з книги, які бачили в півока.

            В цю мить я відчував те саме. Останні кілька тижнів видалися рутинними. Тренування перестали мене тішити. Якщо раніше мені подобалось пізнавати щось нове, то тепер коли Генрік або вчитель Мигдаль починали заняття з нової інформації, мій мозок закипав. Добре, що я не один такий. Кіготь повністю розділяв мої почуття. Навіть Роза, що нібито знала більше нас, відчувала змішані почуття, а іноді навіть сильну мігрень.

            Нас будили рано вранці, о шостій. О десятій ми вже падали знесилені, прямуючи розумом у темряву. У такому темпі ми почали навчатися на наступний день після нашої розмови з вчителем Мигдалем.

            Як то кажуть, не було б лиха, не було б й горя.

            Із самого ранку пробіжки по кілька десятків кілометрів. Колись мені здавалося, що мій дядько навантажує нас непосильними тренуваннями… Зараз я вже так не думаю.

            За словами Генріка, ми схожі на черепах, які намагаються вилізти на гору. Якщо б ми тренувались, як він свого часу на тренувальному майданчику Сірої вежі, то давно вже б повмирали. Після пробіжки обов’язковий комплекс фізичних вправ. Бруси, турнік, гантелі та ненависне розтягування тощо.

            Останнє я незлюбив ще коли мене навчав дядько. Я думав, що Кіготь вміє неймовірно розтягуватись, але все змінилось. Роза виявилась дивовижно гнучкою. Мені подобалося спостерігати, як вона тягнеться. Іноді я настільки замислювався, милуючись вигинами її тіла, що Генрік зараз-же карав мене. Чого це я, мовляв, ґав ловлю. Кіготь тільки сміявся з мене. А я, як завжди, вирушав бігати додаткове коло або висіти на турніку більше, ніж зазвичай.

            Часто я крізь зуби казав, що Генрік справжній демон. Зі свого боку він постійно сміявся з моїх намагань. Одного разу, коли я трохи захопився у висловах, Генрік процідив:

            – Шоне, ти мені ще подякуєш. Колись цей день настане, – він обвів поглядом наш плацдарм, подивившись на кожного. – І ти, Кіготь, і ти, Роза!

            Після цього я робив все мовчки. Адже в глибоко в душі я розумів, що він має рацію. Генрік тактовно вказав на помилковість моїх суджень.

            Тільки-но в нас закінчувались сили, Генрік, ніби відчуваючи це, змушував переходити до тренування техніки бою. Ми то билися один з одним, то нас перевіряв Генрік. При цьому він неодмінно вкладав нас лопатками або обличчям на землю, демонструючи наші помилки у тактиці ведення бою.

            Він невпинно вчив нас:

            – Підніми голову, не давай супротивнику шансу зникнути з очей. Тримай свою шию прямо, чого ти хитаєш головою так, ніби вона от-от відвалиться, – бідкався Генрік.

            Кожен наш рух має бути дуже чітким. А за його словами, ми не воїни, а діти, нам годиться тільки в пісочниці копатися.

            – Випростайся, дихай рівно. Я кому кажу! Підніми праву руку вище. Поверни голову, рухаючи лише шиєю. Ви маєте навчитися контролювати кожен м’яз свого тіла, відчувати, який м’яз задіяний в цю мить.

            Він примушував виконувати кожну окрему вправу з лівою рукою. Потім повторювати те саме правою. Також залучати ноги, виконуючи вправи, безпосередньо пов’язані з ними.

            – Коли ви навчитесь тримати руку нерухомо протягом однієї хвилини, збільшуйте час до п’яти хвилин. Потім до десяти, двадцяти і більше, – Ви колись бачили змію? Уявіть, що ваші руки невловимі, мов змії. Зрозуміли?

            Понад усе він полюбляв заганяти нас у басейн. О ні, не плавати! Це не вправа, щоб помріяти і відпочити у воді. Плавати він змушував нас у річці, яка знаходилась глибоко в лісі. До неї потрібно було ще пробігти кілька кілометрів. Ще й пливти проти води. А течія в річці була неспокійною, радше нагадувала бурхливий потік.

            Басейн являв собою рів завглибшки один метр, вісім метрів завдовжки і п’ять завширшки. Здавалося, що на самому дні  кілька сантиметрів чистої води, приблизно по кісточку. Якщо не стрибати в басейн, то вода дійсно була чистою, головним чином через те, що відстоювалась всю ніч. Вода як така була нестрашною, а ось намул міг діставати до пояса. Болотиста суміш так і чіплялася за ноги, сковуючи рух.

            Генрік заганяв нас у яму і змушував битися один з одним. Ноги весь час грузнули в болоті. Рухатися було майже неможливо. Потрібно було постійно переставляти ноги, щоб не стати втягнутим у болото. Ми постійно падали, геть вимазуючись. Лише через місяць тренувань, іноді мені чи комусь із моїх друзів вдавалося вилізти з цього щастя майже чистими. Довелося звикнути до постійної грязьової ванни.