Глава 7

Досвід – це величезна сила.

Страшніше магічної.

Сергій Лук’яненко «Сутінковий дозор»

Глава 7

Настав ранок. Сонце невблаганно світило в обличчя, тому мені неохоче довелося відкрити повіки. Я примружився, яскравий сонячний промінь під  немислимим кутом відбивався від вікна прямо мені в очі. Біля вхідних дверей скрипнула підлога. Мабуть, якась дошка була трохи гнилою і під вагою людини невблаганно «застогнала». Після секундної паузи у двері тихо постукали. Я у півока мовчки спостерігав за дверима.  Ручка провернулася в пів-оберта і хтось почав повільно заходити в кімнату якомога тихіше. Я заплющив очі, вдаючи, ніби я і далі сплю. Напевно, я лежав так секунд тридцять. Двері клацнули. З коридора я почув звук кроків, що віддаляються. Відкривши очі, я оглянув кімнату. Наче нічого не змінилося. Поглянувши у бік вікна, я зрозумів, що поквапився із висновками. На підвіконні на маленькій таці лежали різноманітні фрукти, бутерброди, та стояла ємність з невідомим відваром. Від нього йшов пар, наповнюючи кімнату легким м’ятним запахом. Я спробував піднятися, але вставати не поспішав. Мені подобалось приходити до тями поволі, даючи організму остаточно прокинутися. Через кілька хвилин я вже не мружився і широко відкритими очима поглянув у вікно. В кімнату тихо, але виразно просочився спів птаха. Неймовірно гарні звуки, я вам скажу. Духовно я танув.

Різко скочивши з ліжка, я провів розминку. Те, що я був до пояса роздягнений, ані трохи мене не бентежило. Це була моя ранкова звичка. Я ще раз поглянув у вікно. Біля маєтку стояв Кіготь. Ще як стояв! На одній нозі, напівприсівши. Це була вправа на концентрацію. Поки я тут лежав, він там покращував свою форму, навчався концентрувати увагу. Ця вправа була корисна тим, що в будь-якій ситуації, як би складно не було, розум залишився холодним. Спробуйте залишатися в одному положенні кілька годин, ще й на одній нозі. Це вельми складна вправа, але вона мала ще одну перевагу – тренування тіла. Адже можна перенервувати і прочитати заклинання не правильно, та й у бою неуважність згубна. Що ти уважніший – то краще.

До слова про краєвид. Територія, яку було видно з вікна вражала своєю розкішшю, лише Кіготь був тут зайвим, він зовсім не вписувався в цю мальовничу картину своєю присутністю. Перед маєтком простягався чудовий сад. Навіть гуляючи ним, я відчував себе трохи зайвим.

Мені подобалось проводити там час. Кожна травинка чи паросток у ньому дарували неймовірний спокій. Багаторічні дерева церциса з розкішною кроною тішили погляд. Квіти, що розкинулись то тут, то там, підкреслювали красу цих дерев. Скільки різновидів квітів було тут? Навіть господар цього дива не знав. Одного разу я намагався їх порахувати, але, мені здається, що мої спроби були марними. Я постійно знаходив незнайомі квіти нового виду.

Сьогодні я відпочивав. День, коли я заслужив нічого не робити. Хоча це й було так, я за звичкою зробив те, що роблю вже протягом місяця. Подивившись на комод, що стояв в моїй кімнаті, я поперемінно запалив свічки на свічниках поглядом. Мій новий вчитель дуже наполягав, щоб я робив це постійно, та й не тільки я. Кіготь також робив це щоранку. Іноді, звичайно, нас тренували окремо або давали нам різні завдання. Вчитель один, а нас багато. Як багато? Поняття відносне. Тільки я, мій друг і нестерпна вампірша.

Виконавши цю просту вправу, я почав пити м’ятний чай. Після, смакуючи, відкусив від бутерброда добру його частину. Через деякий час від їжі залишилися лише крихти.

Постало питання, що ж власне робити з вільним часом, який в мене з’явився. На думку нічого не спадало. Я проґавив той момент, чому воно у мене з’явилося.

Справа в тому, що кілька днів тому… Знову не те. Так, ми вибралися тоді з тієї колотнечі. І врятували нас саме ополченці. Я, навіть не усвідомлюючи цього, літав у пазурах грифона. Прикро, що я не зумів роздивитися цю істоту. Тієї миті моя свідомість була затьмарена, а повстанці, передавши мене друзям, поспішно пішли геть.

Відтоді я запалився цікавістю до цього створіння і почав шукати будь-які згадки про нього в літературі, що була в бібліотеці вчителя. В книгах було безліч зображень крилатих істот, які поєднували в собі звіряче тіло та величезні пташині крила. Виявляється, існує дуже багато різновидів грифонів. Зазвичай, їх називають химерами, через поєднання тваринних та пташиних ознак. Тому в кожній прочитаній книзі образ грифона змінювався від розумних шляхетних створінь до диких кровожерливих звірів. Але найславетніший їх родич зображується з чотирма лапами та тілом лева, крилами і головою орла. Намагаючись згадати грифона, який мене ніс, я не зміг знайти нічого схожого у книгах. Оскільки я не збирався втрачати надію, я дав собі обіцянку ще раз зустріти того грифона, який не дозволив мені загинути в морській безодні.

Наразі я вже два місяці гостюю у наймудрішого чаклуна. Я не мав нагоди порівняти його з іншими вчителями з магії, але його знання були неосяжними, якщо судити з того, що я вже встиг дізнатися. Як же його звуть? Забув. Справа в тому, що цей жартівник постійно затирає з нашої свідомості свій образ та ім’я. Своєрідне тренування.

– Розум має бути чистим! Ми ніколи нічого не забуваємо, навіть магія не здатна повністю знищити наші спогади. Кіготь, чому ти так дивишся на мене? Я буду робити це постійно. Я не хочу, щоб діти пророцтва, які мають дати людям свободу, бездумно померли. При виконанні найскладніших заклять забудькуватість чи недостатня концентрація призведе до того, що від вас мокрого місця не залишиться!