Глава 4

Рухатися, дихати, літати, плавати, отримувати те, що даруєш, досліджувати, подорожувати – це і означає жити.

Ганс Крістіан Андерсен

Глава 4

Найперше, що прийшло мені на думку – чи всі встигли потрапити у коло? Я піднявся і подивився навкруги. Я був у степу. Навкруги простиралась лише трава, жодного кущика чи дрючка, жодного деревця. Тільки безкрайній горизонт та густа висока трава.

Недалеко від мене я почув стогін. Перш ніж я побачив, хто це, у скронях почав наростати дикий біль. Навкруги все закрутилося. В очах потемніло і я втратив свідомість. Останнє, що я пам’ятаю, як я безтямний впав на м’яку траву.

Увесь інший час я пам’ятаю уривками. Я приходив до тями на кілька секунд, а потім знову втрачав свідомість. Мені постійно давали пити якісь гидкі відвари. Бувало, що я прокидався вночі на кілька хвилин. В мене постійно боліла голова, і я знову втрачав свідомість. Поряд постійно горіло вогнище, принаймні мені так здавалося. Можливо, я приходив до тями тільки в моменти, коли вогнище пожирало деревину. В такі моменти зі мною іноді намагалась заговорити Розмарі або лорд Генрік. Вони постійно намагалися дізнатися, як я себе почуваю. Дивно, я жодного разу не бачив Кігтя, але кожного разу, коли намагався усвідомити щось, знову непритомнів.

Невдовзі, мені стало набагато краще. Я почав приходити до тями і не відключатися після цього, навіть намагався трохи рухатися, хоча й невдало. Потім я одразу засинав від незрозумілої втоми. Генрік пояснив мені, що ми тут вже п’ятий день. З його слів Кіготь був у тяжкому стані. При переміщенні він не встиг повністю встати в коло і його тіло скалічилось. Коли я це почув, я почав підніматися, щоб подивитися на нього, але Генрік вклав мене назад у моє ліжко, зроблене з трави. Тоді він додав, що серйозних каліцтв Кіготь не отримав, лише великий шрам на спині. Йому відірвало великий шмат шкіри на спині, але краще так, ніж померти. Зараз йому вже нічого не загрожує. Перші дні Розмарі майже не відходила від нього, загоюючи його рани магією та знімаючи біль. Тепер справа була за ним та його внутрішнім бажанням одужати. Оскільки Генрік учень Сірої вежі, то виживати їх вчили дуже серйозно. Він особисто робить Кігтю перев’язки кожних три години. Пояснення Генріка мене трохи заспокоїли.

– Скоро потрібно робити перев’язку, а в мене закінчилися трави. Тримай, випий, це бульйон з місцевого кролика, тільки зварив. А я піду пошукаю необхідні трави. До речі, Шоне, чому саме це місце? – Генрік допитливо глянув на мене.

Що мені відповісти? Я й сам не знаю. Ця місцевість часто мені снилась. Чомусь я був упевнений, що це місце існує, коли постало питання, куди нам треба переміститися. В книзі було написано, що я мав раніше бачити місце, де я хочу опинитись, тому нічого кращого мені не спало на думку. Додому неможна, в горах, де ми були, вже, мабуть, повно солдатів гільдії, які нас шукають. А в інших місцях я й не був ніколи. Важко повірити, що вісімнадцять років я жив у селищі, не виходячи за його межі.

Якомога докладніше я спробував передати свої думки Генріку. Він пішов, не зацікавлений цією розмовою. Ще деякий час я полежав, вдивляючись у небо і згодом заснув.

Через два дні я вже відчував себе дуже бадьорим, голова перестала боліти. Генрік навчав мене стрільбі з лука. З кожним пострілом він сердився дедалі більше.

– Можливо, твій дядько був хорошим солдатом, і гарно вас навчав, але це не той рівень, який би я хотів побачити. Зараз ви на рівні дилетантів. Дивись!

Він дістав із сагайдака п’ять стріл і вистрілив вгору, спритними рухами натягуючи тятиву. Потім почекав кілька секунд, і водночас вистрілив ще п’ятьма стрілами, я навіть не зміг за ним встежити.

– Пройдися в ту сторону метрів зо п’ятдесят і пошукай стріли.

Коли я їх знайшов, хвилин через двадцять, то тільки здивовано кліпав очима. Перші п’ять стріл були наскрізь пробиті другою п’ятіркою. Ось вона, майстерність!

Було несподіванкою, що лорд Генрік мав такий артефакт, як він пояснив, який є у кожного учня Сірої вежі. В цьому артефакті було зібрано ціле екіпірування солдатів: луки, безліч стріл, арбалети, мечі (здебільшого ті, якими володів сам боєць сірої гільдії), похідний одяг, різні прилади для життя на природі. Словом, просто склад.

Це пояснювало легенди, що солдати сірих гільдії – стародавні воїни. Вони могли дістати мечі нізвідки, про це йшлося в легендах. Тепер зрозуміло звідки. Це було великою таємницею гільдії, її розголос карався смертю. Генрік довго говорив про те, що не гуманно приховувати таке від людей. Якби люди знали про це, то це не було б для них несподіванкою у бою. Тому їх славу він вважає штучною. Та й такі амулети можуть допомогти у будь-якій сфері життя звичайних людей. Уявити тільки, що не потрібно більше перевозити величезні вози, достатньо з допомогою вмілого чаклуна зробити амулет і перевозити все в ньому. Але цьому не судилося збутися і найголовніша причина всім відома.

Кігтю з кожним днем ставало краще. Через кілька днів ми вже зможемо вирушити в дорогу. Генрік вирішив подорожувати з нами. За його словами, йому більше робити нічого, так як його особистість була розсекречена і тепер йому загрожує шибениця. А кращого помічника і вчителя для нас годі й шукати. Він дійсно міг нас багато чому навчити

– Вчитель чаклун скоро у вас буде, але чаклунство то не найголовніше. Іноді бій може врятувати зовсім не магія. Та й часу не завжди достатньо на створення заклинання.