Глава 3

Немає нічого важчого, аніж тікати, зберігаючи при цьому спокій.

Гаррі Гаррісон «Сталевий Щур»

Глава 3

            У напівпохмуру кімнату протиснувся згорблений чоловік, один із таємних агентів гільдії. Чорт забирай, якщо б він був нормальною людиною, то не став би найкращим агентом. Він був не високий. Обличчя, можна сказати, було схоже на пацюче: витягнутий ніс і очі, немов намистинки. Посмішка купецька, якщо ви коли-небуть бачили купця, який щойно уклав дуже вигідну угоду. Було не зрозуміло, у що він вдягнений, адже весь одяг закривав щільний плащ.

            Спритності цій людині не позичати. Дай йому лиш крихту інформації і він за кілька днів надасть тобі повне досьє з цього приводу. Скільки разів його намагалась піймати гільдія. Він виплутувався з безлічі халеп і пасток.

            Ось наче йому вже було ніде ховатись і його загнали в тісний кут. Але ні. Закінчилась ця гра в кота й мишку тим, що він сам прийшов у Сіру вежу, вимагаючи розмови з головою гільдії. Спочатку його хотіли стратити, але доповіли про його прохання. Невідомо чого він хоче, а життя цінне. Ніхто не знає, що то була за розмова. Але після неї він ось уже три роки служить в таємному загоні Верховного на посаді голови.

            В кімнаті була ще одна людина. Як він виглядає? Біс його знає. Відтоді як він прийшов до влади, його обличчя ніхто не бачив, не знав звідки він узявся, а ті, хто все ж таки знав і пам’ятав, як він виглядає, були радими, що вижили. Цю людину почали з повагою називати один словом – Верховний.

            У якусь мить організувалися гільдії і почали своє темне діло – нести пропаганду про чаклунів, які руйнують світ. Вони вбивали чоловіків, жінок і дітей не розбираючи. Якщо ти мав хоч краплю магічних здібностей, то жити тобі залишалось мало. Люди намагались протистояти, але будь-який бунт дуже швидко придушувався. Залишається загадкою, як звичайні солдати подужували навчених чаклунів. Подейкували, що Верховний створив слухняних ляльок, і зовсім не люди воювали проти магів, але це лише легенди.

            Якщо згадати війну з найбільшою країною у недалекому минулому, скільки крові було пролито. Адже не тільки чаклуни протистояли гільдіям.

            Під стінами міста Альтград тоді полягло більше шістдесяти тисяч воїнів.  На Крайній півночі на Альтградському напрямку чотирнадцятий дивізіон міста у складі п’ятдесяти двох тисяч солдатів – легкої піхоти, важких латників, легкої і важкої кінноти та інші схожі війська, на кшталт вершників на двоголових ящурах. Також шість тисяч чаклунів, тисячі лучників під командуванням генерала, чиє ім’я не зберіглося, перейшли в оборону під стінами міста.

            Завданням найсильнішої за складом армії вершників двоголових ящурів чисельністю в п’ять тисяч було обійти війська, що наступають, і напасти з тилу.

            Біля укріплених стін знаходився схил, обернений до річки, розрізаний кількома ярами. З цього боку наближення ворогів не очікувалося. Цей фланг за нормами мав просто ідеальне розташування для захисту. Ландшафт Альтградських гір формував чудову оборону з однієї сторони, а з іншої були широколисті ліси. Крізь них вершники мали обійти нападників і вдарити в потрібний момент.

            Місто Альтград здалось через кілька днів. Оборонна сила так і не дочекалася удару в тил ворожих військ. П’ятитисячний ар’єргард зник безвісти у лісових хащах. Головне завдання ар’єргарду – прорідити лави супротивника та виграти час, необхідний для перегрупування головних сил, провалилося.

            Жоден солдат цього міста не вижив. Це була найбільша і найкривавіша битва, подумати тільки, жодна людина, що тримала зброю, не вижила. У захопленому місті відбувалося казна-що. Місто палало. Здавалося, стогін і вереск вмираючих людей не припиняться ніколи.

            Але це давні події. Зараз же між Верховним, який таке чинив під своїм керівництвом, та його агентом мала статися важлива розмова. Володар ще раз подивився на свого підлеглого.

            – Ну, з чим завітав?

            – Мені подобається, коли ви відразу переходите до справи, – пацюче обличчя оскалилось.

            – Знаючи тебе, не важко зрозуміти. Ти прийшов особисто, а не надіслав фанатиків, отже, діло серйозне. Тому не тягни, будь-ласка, ти знаєш, я не люблю чекати.

            – А я тільки хотів походити околяса, пожартувати та зловтішно посміхатися. Але ти правий, Верховний, справа найвищого ступеня важливості.

            Голова гільдії мугикнув.

            – Не тягни.

            – Ну гаразд. Я полюбляю, коли ви мене благаєте, – перш ніж Головний встиг щось сказати, він продовжив. – Справа ось в чому. На північних кордонах була помічена ініціалізація чаклунів. До того ж не одного, а кількох. Пізніше нам повідомили про сутичку нашого загону з кількома чаклунами. Я думаю, тими самими. Я вже особисто допитав всіх солдатів, які були в тому угрупованні. За їхніми словами, вони шукали дівчину, теж чаклунку, про неї я знав. Їм вдалося її схопити і вони були вже на шляху до мене. Я хотів особисто її допитати і вбити.

            – Чому я чую про неї вперше? Я ж наказав повідомляти мені про всіх чаклунів!