Глава 2

Стародавній ліс… Він є майже в кожній старій казці, легенді чи вигаданій історії. Такий ліс укривав Середзем’я, у ньому горів нарнійський ліхтар, в одному з його дерев був навіки ув’язнений великий Мерлін. Але все ж коріння чарівних лісів сягає людини.  Вся магія – звідти. З душі.

Надія Ясмінська «Міралінгес. Нетрі душі»

Глава 2

            Покинувши рідну домівку, ми вже піднялися досить високо в гори. Через день має відбутися наша ініціалізація – пробудження наших магічних сил. Напруга росла щохвилини. Ми намагались зупинятися якомога рідше. Час для нас був дуже важливим. Чим вище ми заберемося в гори, тим більше шансів, що поява наших магічних сил не буде помічена.

            – Шоне, ми йдемо вже пів дня, я більше не можу, потрібно спочити, – благав мене Кіготь.

            – Ні, тут занадто відкрита місцевість, – трохи подумавши, я додав. – Бачиш, неподалік є схил. Думаю, краще буде зупинитись там.

            Та й справді це було чудове місце. На схилі густо росли дерева, краще місця годі було й шукати в цій гірській місцевості. Я й сам вже втомився, тому відпочинок був лише питанням часу. Хотілось підобідати, а через шалений темп у нас зовсім не було часу на їжу.

            Замислившись, ми непомітно наблизились до потрібного місця.

            – Хух, – Кіготь безсило впав додолу. – Послухай, Шоне, адже ми нічого сьогодні не їли. Я зараз помру від голоду. Що в нас залишилось із їжі?

            – Небагато. Майже нічого. Скоро будемо полювати, бо до поселень ще далеко, а до того часу краще мати якісь припаси, – я мимоволі посміхнувся. – Ще п’ять днів дороги до найближчого містечка. А з нашими запасами можна починати рити собі яму вже тут, та й місцевість для цього непогана.

            – Не кажи про смерть. Я не для того ховаюсь тут в горах, щоб померти з голоду. Я не помру доти, доки не зустріну кохання свого життя, – мене насмішили його слова.

            Спершу я намагався втриматися, але те що спало мені на думку, вибило мене з рівноваги:

            – Це що, виходить ти будеш жити тисячу років?

            – Тут немає нічого смішного, – Кіготь сильно почервонів. – Ні, не тисячу, годі тобі, нічого ти не розумієш!

            – Вибач, друже. Давай краще поїмо! – посмішка застигла на моєму обличчі.

            Я почав діставати з рюкзака їжу, що в нас залишилась. Наш обід складався із двох шматків в’яленого м’яса і квасу.

  – Не багато. Ситими не будемо. Шоне, послухай, ми сьогодні заночуємо тут? Через чотири години стемніє, і йти не має сенсу, а от їжу треба пошукати. В горах не займаються полюванням, тому потрібно буде напружитись, щоб знайти щось гідне мого шлунку.

            Звичайно, він мав рацію. Що ж, думаю так вчинити буде правильно. Адже нас чекає ще не один день в похідних умовах, а кілька годин нічого не змінять. Та й ми добряче виснажені.

            До заходу сонця ми знайшли не багато їжі, нам не дуже пощастило. Ми ходили довкола, але нам нічого не траплялося. Коли ми вже хотіли здатися, невідь-звідки поміж лісу з’явилося фруктове дерево. Ех! Самими лише фруктами ситий не будеш, але і з голоду не помреш, це мене дуже тішило.

            Поївши, ми лягли відпочити і вирішили, що продовжимо наш шлях рано вранці. Першим на варту став я, бо побачив, що Кіготь сильно втомився. Щоб згаяти час, я почав читати книгу з магії, яку мені подарував дядько. Хоч я і не можу застосовувати магію, але знаючи як це робиться, мені здається, я зможу швидше опанувати деякі закляття. Я так зачитався, що проґавив час, коли мав розбудити Кігтя, щоб той мене замінив. Ну ось, тепер мені залишилося спати всього пару годин.

            Я тільки захотів розбудити друга, як раптом почув дивний шурхіт. Чи мені здалося. Мабуть, розігралася уява. Я обережно почав наближатися до місця, звідки доносився шум.

            – Шукайте, слід зникає, вони мають бути тут.

            Слід! Я зрозумів, що вони когось шукають. Дідько, вони напевно нас знайдуть. Хто ж вони? Я намагався розгледіти в місячному світлі людину, яка говорила. Вочевидь їх було декілька, точніше шестеро. За метр від мене хтось пройшов. Я злякано завмер. Пощастило, що чоловік у латних обладунках не помітив мене. Укриття, в якому я ховався, мене врятувало. Я подумки віддячив щільним кущам, які виявились моїм спасінням.

– Перевірте кущі, можливо, вона десь ховається, – кілька людей з ворожої групи дістали мечі і почали махати ними по кущам. Я швидко втік, бо не хотів, щоб мене знайшли.

Якнайшвидше я повернувся на місце нашого табору. Що робити в першу чергу? В голові закрутилися думки. Треба розбудити Кігтя. Я присів біля нього і легенько його трухнув. Він розплющив очі, подивився налякано, але швидко заспокоївся, побачивши моє обличчя.

– Тихо збирай все, що вважаєш за потрібне, – прошепотів я.

Не знаю, чи загрожували нам ті люди, але перевіряти не хотілося. Кіготь одразу зрозумів, що щось не так, і, беручи з мене приклад,  почав тихо збирати речі. Ми почали йти, намагаючись не шуміти. В мене постійно було відчуття, що нас помітили і ось-ось впіймають. Я раз у раз обертався і мій друг це помітив.