Глава 1

–    Скажіть, будь ласка, куди мені звідси йти?
–    А куди ти хочеш потрапити? – відповів Кіт.
–    Мені все одно … – сказала Аліса.
–    Тоді все одно, куди йти, – зауважив Кіт.
– … тільки б потрапити куди-небудь, –  пояснила Аліса.
– Куди-небудь ти обов’язково потрапиш, – сказав Кіт. – Потрібно лише достатньо довго йти.
Льюїс Керролл «Аліса в країні див»

Глава 1

Не знаю, скільки років повинно пройти, і чи буде царювати магія у світі, але я б хотів розповісти історію свого життя. Друже, як ти вже відзначив – мене звати Шон. Шон Вульф. Можна починати оповідати свою історію від третьої особи, але я спробую викласти все від першої. Мабуть, почну з того, як моє життя насправді полетіло шкереберть. Саме цей день здається мені визначним,  підставою для подальших подій. Саме з нього я почну свою історію.

            Щоб усе було зрозуміло, почну саме з того моменту, як усе почало перетворюватись у шквал подій, зробивши з мене саме «того», ким я є зараз. Спробую не загубити головні моменти і швидко перегорнути не цікаву буденність.

******

            – Дідько, – чи то від злості, чи то від страху, я з почуттям ударив кулаком по бильцю крісла.

Що мені робити? Незабаром, коли мені виповниться вісімнадцять, пройде моє становлення, як мага. Треба бігти. Але куди? Як мені пояснили, рівно через місяць, незалежно від моїх бажань, відкриються усі мої магічні потоки в тілі і я зможу чаклувати. Але як мені протистояти шукачам гільдії? Адже там навчені люди! А я з магією не знайомий анітрохи. Навіть захиститись не зможу. 

Зараз практикувати магію немає сенсу, бо сил в мене навіть на найпростіший фокус заклинання не вистачить. Тільки після того, як мені виповниться вісімнадцять. Який сенс практикуватись, якщо я не зрозумію, чи виходить в мене чи ні?! З книгами про магію теж питання, їх всі знищили прибічники гільдії. Ні, звичайно не всі, деякі люди сховали, але це мало кому вдалось, та в нашому селищі навряд чи знайдуться божевільні, що зберегли хоча б якісь рукописи про магію. Охочих врятувати згадки про чаклунство після минулих рейдів ... Теж небагато. Неслухняних, як я пам’ятаю, саджають у в’язницю , або ж ... не з чуток знаю про випадки страт. У центрі нашого селища вже вішали непокірливих. Щоб інших не спокушали. Коли мені було вісім, наше селище відвідали люди з гільдії «Прийдешня» (назва однієї з небагатьох гільдій світу). Один старець намагався приховати згортки по магії, тому його стратили на очах його сім’ї і половини мешканців мого селища, а тіло залишити висіти на шибениці, не дозволяючи поховати смертне тіло довгий час. Мені було лише вісім років, а ці пси змусили дивитись на таке навіть мене.

Я тоді блукав неподалік. Один із солдатів силоміць взяв мене і підвів до місця страти, промовляючи:

– Дивись, щеня! Щоб знав, що тебе чекає в майбутньому за непокору твоєму господарю, – я намагався вирватись, але мене змусили дивитись до кінця.

Тоді я ходив два тижні мов зомбі, поки дядько не приготував зілля, яке  мене розслабило, і згодом все відійшло на другий план. Змалечку я живу з дядьком, мої батьки потрапили під завал у горах, коли мені було лише чотири. Спогади про той час наче в тумані. Події тих днів залишили слід на моїй дитячій психіці. Напевне тому, я нічого не пам’ятаю про ті події. Зараз же я нервово обмірковував, що мені зробити для того, щоб не стати одним із страчених. Пощастить, якщо мене одразу вб’ють. Так, пощастить! Краще одразу вмерти, ніж страждати від стискання мотузки та звиватися в муках від нестачі повітря. Геть! Я прогнав ці думки. Зарано так думати, я обов’язково щось придумаю! Буду ховатися, скільки буде снаги! Мені треба знайти вчителя чаклуна, може тоді в мене буде можливість вижити? Але де його шукати? Голова йшла обертом від надмірних думок. Треба навчитися постояти за себе усіма доступними силами. 

В кімнаті почало смеркатися. Вечоріло. Дощ так і тарабанив по дахам будинків. Я запалив масляну лампу, від якої в ніс вдарив тонкий запах гару та почали підніматися маленькі кільця диму. Сидячи в напівтемряві я гарячково намагався вигадати хоча б щось, що могло б мені допомогти. Мою увагу привернув віддалений край кімнати. На стіні висів килим – картина з Заходу.  

Я трохи відволікся, дивлячись на нього. Однак гарне поєднання кольорів. Майстер вочевидь знав свою справу. На килимі була зображена природа: знизу – золотавого кольору пісок, а праворуч зверху – водоспад, вишитий прозорими скельцями, які дуже гарно окреслювали воду. Мене завжди дивувало, скільки потрібно зусиль, щоб так обвести контури води камінцями, надаючи зображенню контрастності та насиченості. Сонце і небо також були відтворені іншими породами скла різних кольорів. Це видовище зачаровувало і навіть дарувало певний спокій, відволікаючи від важких думок.

Так, дивлячись на цей витвір мистецтва, я поринув у вир сну.

Було складно одразу зрозуміти, скільки я спав. Мене розбудив скрип дверей. Прокинувшись, я озирнувся і зрозумів, що так і проспав всю ніч в кріслі. Крізь запилене вікно кімнати в обличчя світило сонячне проміння. Дощ вже закінчився, а на вулиці світлішало.

Я розвернувся на шум, який мене розбудив. У дверях стояв дядько і усміхнено дивився на мене. Тільки він, не говорячи ані слова, завжди міг підтримати мене, достатньо було лише глянути на нього. Його блакитні, немов небо, очі могли заспокоїти навіть затятих шибеників. Цікаво, чи залишиться його погляд таким спокійним, якщо я розповім йому те, про що дізнався? Чи не додам я йому сивини?  В його волоссі проглядались рідкі сиві пасма. Так і полисіти недовго. Від його темного волосся скоро зовсім нічого не залишиться.