Глава 16

Не існує вчора і завтра. Все, що у нас є, – це дар, який ми називаємо сьогодні.

Елеонора Рузвельт

Глава 16

Кілька днів ми з моїм новим товаришем рухалися без зупинок. Як не дивно, він дозволив мені знову подорожувати в нього на спині. Я почав довіряти Вульфаїру, як собі. Він своїми широкими лапами відштовхувався від землі, долаючи кілометри шляху. З кожним рухом я відчував близькість з людиною, пов’язаною зі мною ниткою долі.

Я обійняв звіра за густу, довгу, смугасту, чорно-синю шерсть. В душі було неспокійно. Я не знаю чи був проти, але я несвідомо почав гладити його шерсть, бо це мене заспокоювало. Вона, як завжди, була скуйовдженою і відсвічувала у сутінках, переливаючись хвилями. Незважаючи на це, вона була дуже м’якою.

Вульфаїр використовував свої сили, показуючи мені свою рішучість та підтримку. Його силует було видно на багато кілометрів вперед. Чотирилапий задіяв світіння, не відомого для мене походження. Воно повністю нас приховувало. Оскільки ми пересувалися вночі, здавалося, що по землі, продираючись крізь зарості і густу рослинність, рухається яскрава зірка. Лише зблизу можна було побачити окремі силуети.

 В душі одночасно панували буря і спокій. Колишня порожнеча була наповнена емоціями. Здавалося, що я намагався примиритися з тим, що відбувається. Кілька разів я хотів зв’язатися з Розмарі і поговорити, але щоразу зупиняв себе. Я просто не знав, що їй сказати. Що я можу сказати людині, яка загине тієї ж миті, що і я, якщо моїх сил виявиться недостатньо.

Розсвітало. Рослинності ставало дедалі менше, а на горизонті з’явилися височини. Дерева змінили кущі. Ще кілька кілометрів тому я помітив, що стовбури дерев спотворені і звивисті. В цьому місці майже не було прямих стовбурів дерев, а листя й поготів.

Я помітив перших людей на нашому шляху. Судячи з їх татуювань, це були солдати Сірої вежі. Я не мав сумнівів, що вони вартові. Надто багато людей було по периметру, що охоплював величезну територію. Кілька разів нам довелося змінити маршрут, щоб не вступати в бій.

 Не зупиняючись ані на мить, ми оминули воїнів гільдії, залишаючи їх позаду. Ми настільки швидко пересувалися, що зброя супротивника лише створювала зайвий шум позаду нас. Така швидкість вже стала для мене звичною. Я був майже впевнений, що нас ніхто не зупинить. Стріли встромлялися в землю, ламалися об каміння або пролітали повз нас. Найбільше я боявся побачити в лавах гільдії ще одного чаклуна, окрім Верховного. Я хотів битися з ним віч-на-віч і сподівався, що він знищив усіх чаклунів біля себе. А з купкою солдатів я впораюсь.

– Не хвилюйся, я відволікатиму їх на себе. Зосередься на головній цілі, – сказав чотирилапий, ніби прочитавши мої думки.

– Ти не зобов’язаний.

– Ти теж не повинен був мене рятувати.

– Але ж я скористався тобою, – заперечив я.

– Я знаю, що це не правда. Це було моє бажання, адже я чув твій ритм серця і розумів, що ти був не серйозним. Але по-іншому я вчинити не міг.

– Виходить, що ти хороший актор?! – здивовано промовив я.

– Незабаром ти сам все зрозумієш і без моїх підказок. Якщо ні, то я поясню, – сумно сказав чотирилапий.

– Зрозумію що?

На моє запитання Вульфаїр лиш загарчав, залишивши мене без відповіді. На горизонті з’явилася вирва величезного розміру. На її контурах зібралася велика кількість солдатів. Я зрозумів, що колись ця вирва була озером, але вода зі зрозумілих причин зникла. У центрі вирви на висоті двадцяти метрів я побачив силует. Над ним, закриваючи сонце, що не встигло повністю вийти, наче грозові хмари, плавно перетікала велика кількість води. З берегів вирви виділявся невідомий туман, смерділо тухлятиною. Волога поверхня колись величезного озера була світло-жовтого кольору упереміш із мулом.

– Що за мерзенний запах?! – я закрив ніс.

– Сірка, – відповів Вульфаїр.

Від невідомого голосу раніше я вже чув про такий елемент, а також про небезпеку випарів сірки. Головний біль – це лише квіточки. Далі – галюцинації, а після них наступає смерть.

– Не вдихай випари, – застеріг я Вульфаїра.

– Добре, – коротко промовив він, прямуючи до фігури у повітрі.

Ми обидва вже зрозуміли, де знаходиться чаклун, який мене цікавить.

Нарешті наше наближення помітили центральні фігури. Солдати забігали, збираючись у великі групи. Здалеку я побачив вже знайому мерзенну фігуру таємного агента, помічника Верховного.

Пацюк підняв праву руку догори і пролунало кілька пострілів зі зброї, яку я вже колись бачив. На щастя, він не влучив, адже ми рухалися непередбачувано і дуже стрімко. Схоже, що ми застали усіх зненацька. Голова гільдій був зайнятий і не відреагував на нашу появу належним чином.

Я задіяв одразу магічний і вампірський зір, намагаючись роздивитися силует людини, яку я ненавидів усім серцем. Мене мало не знудило.

Верховний виявився чоловіком шістдесяти років, смаглявий, середньої статури. Він був одягнений у сіру одежу, подібну за кольором до однойменної вежі. Очі з жовтими зіницями, як у змії, під якими проглядалися чорні кола від втоми. Щелепа чаклуна була скалічена. Склалося враження, що колись йому відірвали пів обличчя. Шкіра висохла, а через жовті зуби проглядалася частина язика.