Глава 15

Люди забудуть те, що ти сказав, забудуть те, що ти зробив, але вони ніколи не забудуть, як ти змусив їх почуватися.

Мая Енджелоу

Глава 15

За наполяганням Розмарі від притону лишилися самі лише стіни. Господар був розорений, а дівчата з чималим грошовим забезпеченням почали облаштовувати собі нове життя.  Хілус пообіцяв наглядати за ними, але всі розуміли, що людське его не змінити. Згодом дівчата, які звикли до розпусного життя, повернуться на цей шлях, а молодші, якщо пощастить, зможуть почати наново. Проте вірити у безхмарне щасливе майбутнє ніхто не поспішав. Тим часом вони вирушили в дорогу, радіючи цій маленькій перемозі. Однак, це не привід для свята. У світі, який поглинула темрява, залишилось безліч притонів, і те, що вони зробили, було лише крихтою.

Не дивлячись на усі підозри, за наполяганням Генріка команда з трьох людей успішно сіла на борт нехай і не найшвидшого, але доволі надійного корабля. Після останньої розмови минуло багато часу. Вже кілька тижнів корабель борознив море. Інших пасажирів на ньому не було. Після того, що сталося з солдатами гільдії, на корабель не пустили жодного стороннього пасажира, окрім трійці мандрівників. Причиною цього була таємна розмова між Хілусом та Іваном, капітаном корабля, який дивним чином вижив.

Команда корабля, не промовивши і звуку, виконала вимоги візира Сірої вежі. Ніхто й не думав чинити бунт. Вони розуміли, що перебувають у невигідному становищі, щоб висувати вимоги або показувати своє невдоволення. Щойно солдати гільдії та візир залишили корабель, усі з команди дізналися, що їх капітан живий. Тоді їх настрій помітно покращився.

На носу корабля, як завжди, стояла Розмарі. Її коротке темне волосся розвивалося від вітру, а погляд був спрямований вдалечінь. Подумки вона вкотре намагалася зв’язатися з четвертим членом команди. Щоразу її думки зустрічали перепону, не досягаючи мети, від чого вампірка геть перестала усміхатися. Щойно Роза опинилася на кораблі, вона одразу продемонструвала капітану свою вампірську сутність, перелякавши Івана до нестями. Не дивлячись на це, він іноді намагався залицятися до Рози, адже вважав її привабливою особою жіночої статі. Він наказав усім із команди не наближатися до неї, але сам часто нехтував цією забороною.

Кожен з їхньої команди по-своєму переживав зникнення четвертого члена команди. Кіготь налягав на вивчення подарованих йому книжок з магії. Він закривався у каюті для пасажирів і майже весь час проводив за навчанням. Генрік, не маючи зручного місця для тренування учнів, перевіряв свої бойовий арсенал: чистив від бруду всю зброю, чи то кинджал, чи то сокиру. Він перевіряв гостроту лез і у разі потреби заточував їх. Його часто можна було застати за цим зайняттям. Через велику кількість вільного часу Генрік робив це вже не перший раз. Деякі роззяви, побачивши його, дивувалися, де лорд може ховати весь свій арсенал зброї, який неможливо було вмістити у дорожню сумку.

Море було спокійним. Вперше за довгий час нікого не переслідували. Все було настільки спокійно, що друзі занудьгували. Кіготь якось за їжею сказав, що мріє про спокійне життя. Йому подобається, що не потрібно нікуди поспішати і знаходитися у напруженні. Вони більше не думали, що витрачають час марно. Вони забули про зовнішній світ, проводячи час на кораблі. Кожен подумки розумів, що це відчуття триватиме до тієї миті, коли вони допливуть до материка і зійдуть на землю. А доки цього не сталося, кожен намагався насолодитися миттю, а хтось – врівноважити свої душевні страждання.

Крізь шум дрібних хвиль, що розбивалися об борт корабля, Іван звернувся до Розмарі:

– Чому ти завжди знаходишся тут?

Роза навіть не глянула на капітана корабля, хоча відчула його наближення.

– Знову будеш вперто мовчати? – вкотре запитав він.

Вампірка зробила вигляд, що не чує Івана. Вона не хотіла розмовляти. Її турбувало лише те, чи зможе вона достукатися до Шона. Слова капітана дратували її. За кілька тижнів, проведених нарізно, вона вже кілька разів відчувала, що він знаходиться на межі життя і смерті. Останніми днями це відчуття з’являлося частіше: кілька разів на день. Склалося враження, що Шон ось-ось має померти, і вона слідом за ним, але щоразу їм обом щастило. Відчуття смерті з часом відходило на другий план і вона розуміла, що Шон відновлюється, але незабаром все знову повториться. На жаль, вона відчувала лише погане. Коли Шону було добре, це ніяк не позначалося на ній. Розмарі переживала, думаючи, що він міг потрапити в полон, але це були лише здогадки. Вона хотіла вірити у краще, знати, де він, і чим займається. Проте, він залишив їх, наговоривши дурниць, що геть йому не властиво. Можливо, вона його погано знала. Роза переконувала себе, що він мав причини, щоб так вчинити. Однак відповісти на ці запитання може лише він сам.

         – А ти знову будеш набридати мені своїми запитаннями? – відповіла Роза.

         – Якщо знадобиться. Я давно спостерігаю за тобою. Тебе захитує в морі? Останнім часом ти погано виглядаєш, – Іван намагався показати свою турботу.

         – Тебе не має цікавити мій стан. Ми з тобою – геть різні люди. Я ж попередила при першій зустрічі, що мене краще уникати, – сказала Роза.

– Хілус мене попередив. Скажи, чи це правда, що серед вас є чаклуни? Ти – чаклунка? – таке Іван запитував вперше.

– Ані тобі, ані твоїм людям не слід цього знати. Тобі слід цінувати своє життя, адже іноді воно буває коротким, – Розмарі погрозливо подивилася на капітана, вдивляючись йому в обличчя.