Глава 13

Я не зобов’язаний перемагати, але я зобов’язаний бути чесним. Я не зобов’язаний бути успішним, але я зобов’язаний прожити життя і залишитися гідною людиною.

Авраам Лінкольн

Глава 13

Світало. Жовта кулька все більше піднімалася над горизонтом, освітлюючи все навколо. Сніг відсвічував перші промені сонця, тому здавалося, що під ногами сяють маленькі кристали.

Перед високими стінами, що оточували місто Акіта, стояли три людини в утеплених плащах. Вони чекали, коли відкриються триметрові дерев’яні ворота. У вежах біля воріт можна було побачити вартових, що вдивлялися у невідомих гостей. Мабуть, вони вирішували пускати людей, що прийшли, чи ні.

У місті ж переважали панічні настрої. Навіть біля входу через стіну було чутно голосні крики людей і їхнє невдоволення. Хтось голосно сперечався.

 Гості чекали дуже довго. Лише через півгодини ворота невпевнено рипнули і у щілині з’явилася широка вулиця, вимощена камінням. Прохід перегородили двоє вартових у панцирах. Вони тримали руки на руків’ї мечів, пильнуючи. Позаду з боків біля входу були розташовані кілька барикад, за якими сиділи п’ять лучників, які розвернули свої гострі стріли на мандрівників.

– Хто ви і куди прямуєте? Я раніше вас тут не бачив! – вартовий звернувся до найстаршого у групі.

– Ми прийшли з віддаленого села і хочемо спробувати себе в торгівлі. Я вже був у вас нещодавно, дізнавався про все, хіба ви мене не пам’ятаєте? Мені тоді пояснили, що слід приходити у певні дні, дні припливів. Нам набридло життя у селі, – відповів чоловічий голос, відкидаючи плащ з голови і відкриваючи обличчя.

Те саме зробили й інші мандрівники.

Перед вартовими стояв літній чоловік та двоє підлітків років двадцяти.

Вартовий спідлоба придивився до новоприбулих, але вирішив не прискіпуватися.

– Проходьте, – промовив він, поступаючись убік.

У місті вирувало життя. Мандрівники пройшли через товсту кам’яну стіну і вартові збайдужіли до них. Трійця увійшла у найближчий шинок.

– Нарешті я поїм нормальної їжі! – сказав один з них.

– Кіготь! Ще слово і я ніколи не готуватиму їжу для вас, – ображено промовила Розмарі.

– В місті занадто людно. Це дуже відрізняється від того, що я бачив кілька днів тому. Цікаво, що сталося, – зауважив Генрік, заходячи у двері місцевої таверни.

Не дивлячись на метушню у місті, всередині майже нікого не було. В таверні було тепло, тому трійці довелося зняти верхній одяг і залишити його під наглядом слуг. У приміщенні окрім них було лише кілька п’яниць, які, мабуть, були тут постійними відвідувачами. Трійця мандрівників розташувалася біля вікна. Вони щосили намагалися виглядати звичайними туристами і, на щастя, їм це вдалося. Але на жаль, саме до цієї таверни вирішили завітати не лише вони.

 У шинок зайшли ще кілька відвідувачів, один з яких точно був із супроводом. Тільки досвідчений воїн, придивившись, міг би зрозуміти, що всі вони були озброєні до зубів. Генрік одразу зрозумів, з ким зустрівся його погляд. Лорд повівся стримано, не показуючи оточуючим свою тривогу, він лиш схопив Розмарі за руку. Після його руху Кіготь і Роза перестали їсти і, не видаючи себе, намагалися зрозуміти, що насторожило Генріка. Лорд був впевнений на двісті відсотків, що один з трьох людей – візир Сірої вежі на ім’я Хілус, але він поки що не міг нічого сказати своїм учням.

Господар закладу особисто зустрів візира Сірої вежі. Цей чоловік похилого віку в охайному сюртуку мав смішний вигляд. Його можна порівняти із кулькою, настільки неосяжним було його тіло. Він був невисокого зросту, а його великий живіт сильно стискав вишуканий ремінь. Шкутильгаючи своїми маленькими ніжками, господар закладу запропонував відомій особі найкраще місце і прислужно відсунув стілець, запрошуючи сісти. Після цього він ворухнув руками і на його прохання до столу підбігли кілька дівчат з глечиками, в яких плескалася рідина. На столі тієї ж миті з’явилося найкраще столове приладдя, розраховане на одну людину, а у вишуканий келих налили вино.

Одна з дівчат, що ховалася у приміщенні для персоналу, раптом підбігла з тарілкою води і рушником. Вона поклала все на стіл і стала поряд, чекаючи. Усім служницям на вигляд було не більше тридцяти років, однак всі дівчата були дуже вродливими. Тарілка була призначена для миття рук. Однак поведінка візира Сірої вежі усіх здивувала. Він не торкнувся рушника і не скуштував вина, а поява красунь геть не справила на нього враження. Вказівним пальцем Хілус покликав одного зі своїх людей.

Господар таверни втиснув голову у плечі, передбачаючи будь-які наслідки. Хілус прошепотів щось людині у сірій форму з логотипом Сірої вежі. Солдати трохи вагалися, але врешті-решт кивнули один одному і вийшли надвір, залишивши візира наодинці.

Він почав уважно вдивлятися в кожного, хто був у закладі. Генрік опустив голову, вдаючи, що він старанно вивчає рагу з м’ясом.

«Не може бути такого збігу обставин! – подумав лорд. – Хіба доля може так жартувати? Людей гільдії відкликали звідси!»

Але реальність була невтішною. Якщо візир Сірої вежі тут, отже, поблизу щонайменше з десяток навчених воїнів, прихильників Верховного. Колишньому лорду не залишалось нічого, як перевірити все оточення. Передивившись на всіх відвідувачів, він знову зустрівся поглядом з візиром Сірої вежі. Колись вони були друзями, а тепер стали ворогами. Вони пильно вдивлялися один в одного.