Глава 12

Єдина людина, з якою ви повинні порівнювати себе – це ви в минулому. І єдина людина, краще якої ви повинні бути – це ви зараз.

Зигмунд Фрейд

Глава 12

Я отямився від холоду. Мене буквально пройняло до кісток. Живий, це добре. Не розплющуючи очей, я обхопив себе руками, перевіряючи своє тіло. Виявилося, що я мокрий з голови до п’ят, наче мене викупали в озері. Поряд я почув звуки, схожі на гарчання. Прислухавшись, я зрозумів, що це мурчить чотирилапий.

Щось знову торкнулося мене з голови до п’ят. На обличчі я відчув тепло і запах протухлої риби. Це щось було дуже липким. Від здивування я тієї ж миті підхопився на ноги. Тіло більше не боліло. Оглянувши себе, я зрозумів, що я вкритий слиною, а поряд, облизуючи свої лапи величезним язиком, сидів зубчатий кіт. Ми знаходились біля озера, де ще нещодавно лежали тіла морозних мавп, ще до моєї участі у бою. Майже всі рани звіра затягнулися з нечуваною швидкістю.

 – Яка гидота! Ти мене облизав? – звернувся я до чотирилапого, махаючи руками у спробах позбутися слини.

– Я ж обіцяв тебе захищати та берегти твоє життя. Ти виконав свою частину угоди. Чому ти незадоволений, людино?

– Це бридко, навіщо мене облизувати! Я б і сам прийшов до тями.

– Ти був поранений.

– Був?

Я замислився над словами звіра. Проаналізувавши своє тіло внутрішнім зором, я дуже здивувався. Я більше не мав пошкоджень. Я здивовано звернувся до чотирилапого:

– Як ти це зробив?

– Що саме?

– Куди поділися мої поранення? Адже я знаю, що в мене щонайменше було пошкодження ребра.

– А, ти про це. Я тебе вилікував, а ти незадоволений, – звір ображено відвернув морду убік.

Отже, слина цього звіра цілюща. Неймовірне відкриття. Цікаво, що ще він вміє? Я раптом відчув навколо неприємний запах, але виявилося, що це від мене.

– Все одно це бридко. Я тобі вдячний, але хіба немає іншого способу? Більш етичного, ніж облизати мене.

– Я не знаю інших способів. Мені здалося, що ти на межі смерті. Ти думаєш, мені було приємно тебе облизувати? Оце вже дійсно бридко. Ти геть не їстівний, самі кістки та шкіра. Ще цей присмак…

Оце так заява! Проте, я йому вдячний, що він мене не з’їв. Свої думки я залишив при собі, поки що йому не потрібно знати про рівень моєї вдячності. Щойно його клятва, в якій я тепер впевнився, закінчиться, я можу легко перетворитися на його закуску. Я знову здригнувся від холоду. Діватися нікуди, я вирішив познущатися зі свого тіла ще більше і скупатися в озері.

– Ворогів не залишилося? – озираючись, запитав я звіра.

– Жодного, – промурчав він.

Я здивовано втупився очима в нього. Куди тоді поділися тіла? Я почав вишукувати навколо рештки тіл.

– Я їх зарив, – пояснив він, – щоб не розносилися хвороби.

Мене вразила свідомість вчинків цього звіра. Адже я думав, що він їх з’їсть.

– Але ти хижак! Хіба хижаки не їдять інших тварин?

– Їхнє м’ясо смердить, я не буду таке їсти! Ти намагаєшся мене образити? – чотирилапий вишкірився, показуючи гострі білі зуби і своє невдоволення.

– Ні, навіть в думках такого не було. Скажи, ти – королівський зубчатий кіт?

– Саме так, людино, – підтвердив мою здогадку звір.

Я почав знімати з себе одяг. Згодом впоравшись із тремтінням, я пірнув у озеро, змиваючи з себе засохлу кров і слину. Вода виявилася крижаною, але подітися було нікуди. Від мене смерділо усім, що їв цей звір.

Вийшовши з озера, я створив кілька фаєрболів, щоб підняти температуру навколо. Моя манна трохи відновилася, а це означало, що я був непритомний тривалий час. Адже я пам’ятаю, що моє озеро манни було майже порожнім. Перш ніж я втратив свідомість, я використав майже всі залишки магічних і фізичних сил, виклавшись на всю пару.

– Знаєш, а я думав, що ти не виконаєш своєї обіцянки і вб’єш мене, – сказав я, натягуючи на себе сухий одяг, який я дістав із просторової кишені.

Старий одяг я спалив фаєрболом, бо він увесь просочився смородом. Добре, що перед втечею я встиг захопити деякі теплі речі, які приніс Генрік. Деякий одяг був не мого розміру, але дуже теплий. Я залишив укриття поспіхом, тому не обирав, що саме мені підійде. Взяв перше, що потрапило на очі.

– Я – благородна істота! Якщо ти надалі хочеш вести зі мною діалог, то притримай свої образи. Попереджаю востаннє, – прогарчав мій новий знайомий.

– Ти завжди сприймаєш усі слова буквально? – запитав я.

– Що таке буквально? – з щирим подивом запитав чотирилапий, вдивляючись в моє обличчя.

– Тобто дослівно, – пояснив я. – Вибач, але в тебе є ім’я?

Мій співрозмовник із розумінням махнув головою на першу частину фрази, але здивувався запитанню.

– Про що ти кажеш?

– Мене, наприклад, звуть Шон. Ми не називаємо один одного «людина». Кожна людина має своє ім’я. Так ми розрізняємо один одного.