Глава 11

Тиша – мова бога,

Решта – поганий переклад.

Джалаледдін Румі

Глава 11

– Як це ти не знаєш, куди подівся Шон? – здивовано запитав Генрік.

Він ходив із з боку в бік по приміщенню у такт миготінню світла на стелі. Він роздратовано переминав руки, закладені за спиною. Вчергове зупинившись, він звернувся до Розмарі:

– Ну то зв’яжися з ним. Зараз же!

– Я не можу, – винувато промовила Роза, – я намагалася.

Кіготь сидів в аркосолії і мовчки спостерігав, намагаючись усвідомити, що саме відбувається. Він вдивлявся в заплакане обличчя Розмарі, наче ось-ось осягне незбагненну істину головних світових ідей.

– Світ знаходиться на межі знищення? Чи я марю, – Кіготь закотив очі. – Мені навіть не хочеться тобі дошкуляти, – звернувся він до Рози.

Запанувала гробова тиша. Було чутно лише віддалені звуки потріскування вогню і хрускіт пальців Генріка.

– Так, я піду на його пошуки! – Генрік рішуче попрямував до виходу.

– Там хуртовина, ти забув? П’ять хвилин тому ми вже намагалися вийти назовні! – зауважив Кіготь.

Генрік застиг у проході, постояв кілька секунд і продовжив ходити з боку в бік, наче маятник.

– Просто взяв і пішов геть. Хіба в нас було мало проблем до цього? – роздратовано запитав лорд. – Чого Шон хоче домогтися?

Про що зараз думала вампірка було загадкою. Іноді вона заливалася сльозами, тихо пхикаючи і ховаючи обличчя руками. Щоки почервоніли від витирання сліз.

– Ми залишили вас на кілька хвилин, що сталося? Я ніяк не збагну! – лорд намагався зрозуміти цю ситуацію, але ніхто не мав відповідей на запитання.

– Він змінився, сказав, що йому байдуже… – Розмарі раптом замовкла.

– До цього точно причетні треті особи. Я знаю Шона дуже давно, він не міг піти просто так, – Кіготь міркував повільно, замислюючись над тим, що він говорить.

– Проте, він міг хоча б порадитися з нами. Навіщо одразу йти геть. Своїм вчинком він тільки додав нам зайвих проблем і переживань. Він повернеться, інакше бути не може. От тоді я йому влаштую! – Генрік сів біля столу, підбираючи хламиду, взяв ложку і почав повільно їсти кашу, яку нещодавно приготував. Мабуть, він таким чином намагався заспокоїтися.

«Шоне, відповідай. Ти нам потрібний. Пробач мене… – Розмарі намагалася подумки достукатися до нього, – я не знаю, чому ти так вчинив, але це не важливо… ні, це, авжеж, важливо… повертайся!»

Відповіді вкотре не було. До того ж щоразу намагаючись зв’язатися з Шоном, вона відчувала, що її блокують дедалі сильніше. Запит доходив до нього, але Шон відмахувався від нього, наче від набридливого голосу в голові. Перебуваючи в пригніченому стані, вона тільки й робила, що з’їдала себе зсередини, надумуючи усілякі жахи.

– Це не годиться! Я не можу просто сидіти. Щойно погода буде сприятливою, ми маємо продовжити йти далі. З тобою, Генріку, я погоджуюся в одному: більше не можна затримуватись в цьому укритті. Спершу знайдемо супротив. Щойно Шон повернеться – одразу в дорогу.

– Кіготь, я б охоче з тобою погодився, однак, через його вчинок, я опинився перед складним вибором. Від самого початку я хотів продовжити йти на Еврозію, а тепер я не впевнений. Чи варто намагатися відшукати Шона? – він замислився, – Розмарі, а ти не можеш дізнатися хоча б приблизне його місце розташування? На що здатний ваш зв’язок, окрім того, про що нам відомо?

– Не можу, – пригнічено відповіла вона, – такої магії не існує. Єдине, що ми могли б зробити, це дізнатися приблизне місцерозташування чаклуна, якщо б ми мали амулет з його кров’ю. Але ми навряд чи зможемо побачити когось, окрім самих себе.

– А якщо за допомогою твоєї крові спробувати створити артефакт на пошуки твоєї сили у Шоні? Адже ви пов’язані і він точно має частинку твоїх здібностей.

– Кіготь, нічого не вийде. Ви не розумієте сенс печатки.

– Для чого тоді взагалі потрібна ця печатка? Навіщо ти його нею нагородила? Якась нісенітниця, – злісно відповів Кіготь. – Окрім бойових здібностей і спілкування подумки жодної користі. Та й це марно, бо він тебе повністю заблокував. Краще б мені поставила печатку, було б більше користі. Його вчинок зводить нанівець усі наші тренування і зусилля. Навіщо він так вчинив? А я думав, що добре його знаю.

– Я гадаю, що він мав вагомі причини так вчинити, – став на захист Шона Генрік.

– Я згодна, – підтримала Розмарі, трохи подумавши із сумом у голосі вона продовжила, – він не повернеться.

– Чому ти так думаєш? – в один голос запитали Кіготь та Генрік.

– Просто він не повернеться і все! – сердито відповіла Роза.

– Чому ти так нервуєш? І чому так думаєш? – здивувався Кіготь.

Генрік, обміркувавши сказане, спробував підвестися і смикнувся у бік виходу, але тієї ж миті сів на місце і зачерпнув нову порцію каші.

– Як ти взагалі можеш їсти! – роздратовано зауважив Кіготь.