Глава 10

Для пустої людини любов – заняття, для воїнів хоробрих – розвага, і підводний риф для государя імперії.

Наполеон Бонапарт

Глава 10

Щойно я вийшов з укриття, я зробив кілька стрибків за допомогою магії, щоб мене було неможливо відстежити. Після цього я розпочав свій шлях у невідомому для мене напрямку. Я намагався йти без зупинок, не звертаючи уваги на холод. Іноді я переміщувався стрибками, заплутуючи слід. Я не мав чіткого плану. Головне для мене – піти якнайдалі.

Тільки я знав, що тепер наші з Верховним нитки долі зв’язані. Обставини змусили мене зробити цей вчинок і міняти щось вже пізно.

Мене втішало лише те, що з неба, як завжди, сильно сипав сніг, ховаючи мої сліди. Тепер я міг не боятися, що мої друзі знайдуть мене, а на більше я і не сподівався. Пізніше подумаю, що робити далі. Швидко рухаючись довгий час, я піднявся на кілька невисоких пагорбів, де вирішив перепочити.

Ментальний зв’язок не лоскотав мене, а це означало, що друзі досі не помітили мого зникнення. Що пізніше вони схаменуться, що мене немає в укритті, то краще. Я вже достатньо просунувся у снігову безодню і знайти мене буде досить важко.

Заспокоївшись від перших емоцій, які мене охопили, я усвідомив, що почавши свій шлях, я зробив велику дурницю.

Колись Генрік показував мені, де знаходиться місто Акіта. Коли я почав свій шлях, я навіть не спромігся визначити, в якому напрямку місто. Мій похід був більше схожим на шлях сліпого кошеняти. Застосувавши закляття окайрін, становище не покращилось. Тепер мені було легше йти і я перестав звертати увагу на хуртовину.

Цікаво у цій місцині колись закінчується снігопад. Мені здавалося, що він йде безупинно. Я йшов біля гори, коли мені пощастило і я побачив укриття – невелике заглиблення у скелі у зріст людини. Всередині виявилось, що це обвалений вхід в печеру. Я не намагався потрапити глибше, мені було достатньо і цього невеликого місця.

Почуваючи себе безглуздо, мені хотілося обміркувати і виправдати всі свої дії.

Нарешті настав час зважити свої подальші вчинки, використовуючи такий природний захист. Сховавшись у заглибленні, я застосував кілька нескладних заклинань і закрив прохід крижаними голками. Вітер перестав задувати всередину. Далі я створив кілька фаєрболів, щоб зігрітися. Добре, що існує магія. І де тільки Генрік знаходив дрова? Дорогою сюди я майже не бачив дерев, а ті, що все ж впадали в око, були обморожені і вкриті бурульками. Думаю, що маючи такі дрова, розвести багаття було б проблематично.

Залишившись на самоті, я почав думати. З холодом я розібрався, що ж робити далі? Я втік, як останній боягуз, навіть не попрощавшись і не пояснивши нічого.

Спочатку я не мав чіткого плану, тому я просто витрачав свій час, сидячи у цій печері у цілковитій тиші, лише іноді прислухаючись до завивання ззовні.

– Пращуре, ти потрібний мені зараз, як ніколи, – звернувся я у порожнечу.

Знічев’я я почав медитувати, одночасно розмірковуючи про те, що сталося, і можливі подальші цілі.

Як не дивно, медитація не заспокоїла мене. І навіщо вона мені потрібна в таку мить. У голові залишалося лише одне запитання без відповіді: що означає «позарівневий чаклун»? Голос, який тоді розмовляв зі мною, чітко вимовив ці слова. Що означали його слова про те, що я можу забути про ступені магії? Невже я не маю їх вивчати, щоб зрозуміти основи магії та стати справді сильним чаклуном? Що ж до вчення Мигдаля і вбивання у наші голови трьох основних ступенів магії. Хіба всі мої знання були марними? Якщо це так, то я ніколи не зможу перемогти Верховного. Він справді сильний чаклун, судячи з розповідей Мигдаля та Генріка.

Фаєрболи, зроблені з вогню, потроху робили свою справу і почали зігрівати повітря навколо. Стало тепліше і я не помітив, як заснув, бо дуже втомився після виснаження магії та походу через снігову хуртовину.

Я прокинувся від кошмарів. Не встиг я відкрити очі, як у вуха вдарив гучний звук. Спочатку я подумав, що це може бути снігова лавина, що насувається. Потрібно було зрозуміти звідки і чи варто мені змінити своє місце розташування, щоб не бути похованим живцем. Звук супроводжувався неймовірним гуркотом, що повторювався.

Нейтралізуючи свої закляття, що служили мені укриттям, я вибрався назовні. Як не дивно, сніг перестав іти, а над головою сяяли зірки. Я вперше бачив зорі у цьому місці. Раніше милуватися небом заважали сила і буйний характер матінки природи, що цілком властиво цій місцевості. Хоча, якщо замислитись, то насправді заважали лише тонни землі над моєю головою. Окрім Генріка ніхто з нас не виходив з укриття назовні.

         Побачивши навкруги сутінки, я майже одразу скористався нічним зором. Мимоволі довелося згадати про Розмарі. Вгамувавши сумні думки, я озирнувся.

         Ці звуки були не від лавини, що насувається. Принаймні вдивляючись у гори, я не побачив жодних ознак. Земля під ногами не трусилась. Чому ж тоді належить цей звук? Намагаючись второпати, що це, я почав озиратися на всі боки.        

Зір мені мало допоміг. Тоді я вирішив скористатися своєю новою здібністю і пустив хвилю енергії увсебіч, але й це не допомогло. Неподалік я побачив пагорби та снігові замети, а також кілька масивних кучугур і підніжжя гір подалі. Десь попереду знову повторився гучний звук. Намагаючись з’ясувати, звідки він доноситься, я почав потроху просуватися туди, звідки я його чув.