Глава 9

Смерть – це найбільша ілюзія людства.

Коли ми живемо – її ще немає, коли ми помираємо – її вже немає.

Сократ

Глава 9

Я продовжив тримати за руку найдорожчу для мене людину. Печатка на шиї, що нас пов’язувала, поступово перестала пекти. Мій мозок ще намагався переконати мене в тому, що це ілюзія, але реальність з кожною секундою давала зрозуміти, що від неї не втекти. Повіки Розмарі були закриті, а пульс був відсутній.

Я опустив руку Рози і відсунувся.

– Цього не може бути, – повторював я безупинно, схопившись за голову. – Просто не може бути.

Агресія всередині мене зростала. Мені хотілося розбити все навколо на друзки, опинитися біля Верховного та нанести йому вирішальний удар, спопелити його, не залишаючи сліду. Зрештою, я впевнений, що ці події є наслідком його дій.

У скронях пульсувала кров, а бажання спепелити все навколо зростало щохвилини.

– Шоне, заспокойся! – Кіготь, впоравшись із своїми емоціями, кинувся до мене, намагаючись обхопити мене руками, але тієї ж миті відійшов.

Мені його дії здавалися чимось віддаленим – відлунням реальності. Я заглибився у себе, вдивлявся у своє безмежне озеро манни, і залишався у своєму просторі, відгороджуючись від реального світу. Внутрішній світ буяв. Потік манни був схожим на бурхливе море. Почалася злива, а манна неймовірно високими хвилями здійнялася вгору.

Можливо, якщо все було б по-іншому, я б відреагував на те, що відбувається із моєю манною, але не зараз. Мені було байдуже.

Мої думки заглушив уривчастий стукіт серця, що посилився від злиття з вампірською сутністю. Я більше не міг себе контролювати. Здавалося, що бурхлива течія всередині мене щомиті посилюється.

Мене висмикнули з моєї свідомості і я повернувся у своє втомлене тіло. Я побачив світ навколо. Генрік завмер на місці із простягнутою до мене рукою. Він був схожий на статую. Кіготь нерухомо стояв у стороні, вдивляючись у свої руки.

Вперше світ завмер, а час зупинився.

Як не дивно, я теж не міг поворухнутися. Проте, я навіть не намагався. Все втратило будь-який сенс. Тільки зараз я зрозумів, що втратив контроль і знову згоряю зсередини, підживлюючись негативними емоціями. Простір кімнати з колонами наповнювався моєю манною. Незабаром моє серце зупиниться через брак контролю емоції. То й нехай.

– Ти задоволений таким результатом?

Я почув голос, який приносив відчуття спокою, що здавалося дивним у цій ситуації. Він наче лунав одночасно нізвідки і звідусюди. Мабуть, я почав марити.

– Ні, але я не можу нічого змінити! За мить все зруйнувалося, як солом’яна хатка, – байдуже відповів я.

– Геть нічого? – продовжив голос.

До чого я себе довів? Вже розмовляю сам з собою.

– Нічого. Я не знаю магії, що може воскресити мертвого.

– А можливо вона ще жива і можна спробувати щось зробити? – здавалося, що моє внутрішнє «я» вирішило погратися з моєю свідомістю та засипати її питаннями.

– Ти й сам все знаєш. Адже я розмовляю з самим собою!

– Хіба? Ти впевнений?

– А з чим тоді?

– Не з чим, а з ким! – ствердно відповів голос.

– Ну і з ким я розмовляю? – мені стало смішно від мого ж запитання, але байдужість взяла гору. Я продовжив цю гру розуму.

– Зрештою, – витримав паузу голос, – називай мене як хочеш.

– Тоді ти – моя друга половина, яка не може прийняти те, що сталося, і хоче все виправити, не дивлячись на те, що ми не в змозі це зробити.

 – Я – це ти, але я – не ти.

– Як я маю це розуміти? Чому я взагалі можу розмовляти сам з собою. Це дивно навіть для світу магії.

– Раніше ти мене не чув, але я завжди був із тобою, – сумно промовив голос.

– Завжди? Що ж ти тоді? Якщо ти одночасно і я, і не я… – ця гра слів зацікавила мене.

– Ех, молодість!

– Виявляється, моє альтер его – це старий, – цей висновок здавався мені безглуздим. – Що ти таке?

– Ми зараз не маємо часу це обговорювати.

– Це останні хвилини мого життя, тому я маю багато часу! – голос більше не здавався моїм власним, а звучав, як щось стороннє ззовні.

– Ми з тобою маємо одну кров. Ти можеш називати мене магією крові або відлунням пращура, це не має значення. Справжнє пояснення ти поки що не в змозі усвідомити. Іноді ти був таким нестерпним! Коли я спостерігав за тобою, деякі твої рішення здавалися мені божевільними, але не дурними, як зараз. Я знаю це, як ніхто інший, – наче образився голос.

– Пращур? – його відповідь мене вразила.

–  Брама потребує твого захисту, – відповів голос.

– Яка Брама?

– Всьому свій час. Зараз ти маєш заспокоїтися і прийняти свою сутність. Я тобі допоможу.