Глава 8

Доки ви не навчитесь не звертати увагу на зовнішні обставини і робити те, що вам необхідно робити, незалежно від будь-чого, вас так і будуть тримати під контролем.

Чак Поланік «Примари»

Глава 8

Минуло кілька днів. Візир зібрав усіх своїх вірних людей, близько тридцяти осіб, і вирушив в дорогу.

За тиждень майже без відпочинку вони верхи на двоголових ящурах подолали відстань, що відділяла Сіру вежу від порту у місті Глорія, яке знаходилось на материку Геккон.

Кілька днів витратили на споряджання корабля. Тепер Хілус стояв на палубі, спершись на поручні величного гіганта, що борознив морську безодню. Він щосили вдихав морське повітря. Його ніздрі здіймалися, поглинаючи нову порцію повітря. Його похідний плащ звивався від ходового вітру. Колись гнітюча атмосфера Сірої вежі покинула душу досвідченого воїна.

До острова Зенія залишалося близько п’яти днів. Довгі вісім років служби тепер здавалися Хілусу чимось віддаленим. Він вже вирішив для себе, як краще вчинити. Він переймався лише через дочку, адже його вибір може коштувати їй життя.

– Я сподіваюся, що мене пробачать за мій вибір. Добре, що ти ще зовсім маленька, і, напевно, не зрозумієш усього, що зараз відбувається, – промовив він собі під ніс. – Я лише благаю, щоб для тебе все закінчилося швидко і безболісно.

Візир переймався лише через долю його дочки. Він заздалегідь відправив їй листа, повідомляючи про бурю, що насувається. Тепер він може лише сподіватися на краще та вірити у диво. Життя одного чи мільйонів. Для візира відповідь була очевидною. Він зробив вибір, який буде картати його до кінця життя, можливо, й не дуже довгого.

Щоб змінити хоча б щось – світ та своє життя, потрібні неабияка сила і воля. Світ не зміниться самотужки, для цього кожен має почати з себе. Іноді навіть одна бджола може врятувати квітку, що зів’яла.

Його думки перебив капітан корабля:

– Візире, можу я до вас звернутися? – капітан підійшов до Хілуса і став поряд.

Хілус повернув голову на півоберта, зустрівшись поглядом із мавпячою посмішкою.

Капітаном був невисокий парубок двадцяти п’яти років. Він був кремезним, з міцною статурою, русявим волоссям, горбинкою та карими очима. Одягнений він був у легке вільне вбрання: біла лляна сорочка, перев’язана канатом на талії, та короткі штани, взуття було відсутнім. В очі впадали три кільця на вусі, а права частина обличчя була вкрита татуюванням мавпи, що вишкірилася. Татуювання повторювало контур обличчя, зливаючись із ним. Складалося враження, що ліва частина обличчя належить людині, а права – тварині. Капітан корабля мав рідке ім’я – Іван, найімовірніше, він народився на материку Еврозія. «Далеко закинула доля цього хлопця, – подумав Хілус, – такий молодий, а вже капітан цілого корабля».

– Авжеж. Я вас слухаю.

– Не можу не помітити, що ви набралися сил, порівняно із нашою першою зустріччю кілька днів тому.

– Море добре впливає на моє здоров’я. Ви віддали мені найкращу каюту, тому я зміг вдосталь відпочити. Дякую вам, Іване.

– Я теж люблю море.

– Хотів би я перейняти вашу любов до нього… – у думках Хілуса виринув образ дочки.

– Що вам заважає? Влада?

Хілус здивувався. До чого тут влада? Хіба вона може замінити людські почуття і емоції.

– Влада? – перепитав візир.

– Знаєте, я люблю море і своє вільне життя, – хлопець махнув рукою, показуючи безмежне море. – Я безмежно вдячний за ці два роки, що провів у морі. Корабель та команду я знайшов нещодавно, але вони стали моєю родиною, якої я не мав.

Капітан геть не звернув уваги на запитання.

– До чого ти ведеш?

– Тепер, коли я навіть маю невелику владу і статус, люди гільдій все одно дивляться на мене, як на сміття, – Іван плюнув за борт.

Хілус був здивований. Він взагалі розуміє, кому він це говорить? Не звичайному солдату, а візиру Сірої вежі. Його можна стратити лише за ці слова. Хотілося відреагувати належним чином, але згадавши своє рішення, Хілус укляк. Чи має він право судити цього хлопця?

Давно він не виходив за межі Сірої вежі, загрузнувши у паперах та віддаючи накази поплічникам. Про життя ззовні за останні п’ять років він знав лише з доповідей. Важко було судити про життя людей, бачачи лише місто, що виросло за роки, біля Сірої вежі. Світ змінився.

– Я тебе чимось образив?

– Саме ви, – він підкреслив повагу до візира, як щось гниле і огидне, – ще не знаю!

Хілус придивився в обличчя хлопця. Іван дивився на горизонт. В його очах можна було побачити неймовірну волю і любов до свободи. Його погляд був суворим, наче його свободі загрожувало щось невідоме. Хілус подумав, що слід хоч якось відреагувати на ці заяви, інакше його можуть запідозрити.

– Щеня! Замовкни, – це пролунало дуже грубо навіть для самого Хілуса. Ну й правильно, подумав візир. Поки він не знайшов Генріка, він має виконувати свою роль візира і прибічника Верховного до кінця.

– Я запитую ще раз: чи любите ви море?