Глава 7

Помилок не буває. Події, які ми притягуємо в наше життя, якими б неприємними для нас вони не були, необхідні для того, щоб ми навчилися тому, чому повинні навчитися.

Річард Бах «Міст у вічність»

Глава 7

З кожним днем, проведеним у цьому дивному підземному місці, ставало дедалі легше засинати і просинатися під постійне світіння духів світла. Іноді вони злилися і часто миготіли, при цьому несамовито шипіли, тріщали та приглушали світло. Я часто запитував себе чи можна з ними встановити зв’язок. Було б непогано витягнути їх з призм і далі мандрувати разом.

В перший тиждень, що ми тут провели, мене ніхто не турбував. Не тому, що не хотіли, просто всі були зайняті. Наступного ранку після мого загадкового магічного виснаження Генрік відправився у розвідку, як ми домовлялися. Я сподіваюся, що з ним все буде добре, він заведе нові знайомства та дізнається інформацію, а також знайде щось поїсти. Адже всі ці стебла, кора дерев та м’ясо вже набридли, навіть враховуючи усілякі трави, якими Генрік приправляє ці страви. До хорошої їжі швидко звикаєш, в маєтку кухарі готували на найвищому рівні. Хотілося чогось різноманітного. Генріка не було вже більше тижня, скоріше б він повернувся.

Кілька днів тому я приєднався до ранкових тренувань Кігтя та Розмарі. Хоча ми не були в маєтку, і не було необхідності продовжувати тренуватися, в наших головах засіла ця ідея і ми продовжували. Генрік радів такому нашому прагненню. Коли випадала така нагода, він додавав до наших тренувань кілька нових рухів та вимагав вивчити їх у спарингах.

Перший день тренувань у цьому місці був жахливим. Тіло, що за тиждень звикло до відпочинку, після силових вправ почало неймовірно ломити. Рятувало лише те, що я робив після. Я не біг їсти, бо тепер не було такого ранкового контролю або заборони. Можна було їсти вдосталь без дотримання конкретного раціону.

Не дивлячись на все, після тренування я йшов приймати гарячу ванну, з головою пірнаючи в діжку. Єдине, що потрібно було зробити, це замінити воду, вдаючись до тих же силових вправ, тягаючи її у відрах.

Проблем із кількістю води не було. Досліджуючи проходи, що колись зробив Мигдаль, я виявив кам’яний тунель завдовжки десять метрів і завширшки п’ять. У ньому також були духи світла на стінах, але ці були напівзруйнованими. Щоразу у темряві вони лякали мене різкими звуками, запускаючи маленькі блискавки та іскри. Мабуть, життя саме цих духів добігло кінця. Добре, що вони хоч зрідка світили, створюючи деяку подобу освітлення в кімнаті.

Сам тунель був завалений з обох сторін. Дізнатися, куди саме він веде було неможливо. Тунель був виконаний з щільно викладеного матеріалу, схожого на виточені кам’яні блоки, що нагадували цеглу, якою іноді користуються в містах при будівництві будинків. Але ці кам’яні брили були неправильного геометричного розміру. Вони були набагато більшими за ті, що я коли-небудь бачив. Навіть більшими за ті, що використовувались при будівництві високих веж гільдій. Дивним також було те, що між блоками не було жодного отвору чи нерівності. Вони були дуже щільно припасовані один до одного та ідеально відшліфовані, тому здавалося, що вони трохи світяться від світла, що випромінюють духи. Цікаво, якими технологіями користувалися люди і скільки років цим стінам?

         Посередині тунелю в ідеально виточеному жолобі завширшки з метр текла вода. Звідки саме вона текла було невідомо через завал, так само як і те, куди вона витікала. Течія була не сильною, але глибина жолоба, до країв заповненого водою, дозволяла набрати стільки води, скільки було необхідно. Скаржитися було марно. Не хочеться створювати воду за допомогою магії. Під час нашого навчання Мигдаль часто повторював, що не слід витрачати свій життєвий запас манни даремно. На жаль або на щастя, на кожне заклинання ми витрачаємо життєву енергію, а її відновлення займає багато часу.

Мигдаль казав: «Неможна створити нічого живого просто так. Не звикайте до того, що магія може все! Насправді вона нічого не може. Для кожного заклинання потрібна рівноцінна заміна у вигляді вашої внутрішньої сили – манни. Я вже втомився вам це повторювати. Наприклад, для створення чогось насправді живого, як от свіжа питна вода, необхідно дещо більше, ніж просто ваша манна. Кожне таке диво, створене вашими руками, забиратиме дорогоцінні секунди вашого і так короткого життя. Так, внутрішня енергія відновлюється. Проте навіщо її марнувати? Доки ми не знайшли рецепт довголіття, не слід вкорочувати собі життя магією, виснажуючи свій організм. Тим паче, вас оточує багато необхідних матеріальних речей. Навіщо створювати воду, якщо вона оточує вас скрізь: у повітрі, у атмосфері. Просто прикличте воду. Для такого заклинання не потрібно створювати нічого нового, користуйтеся тим, що вас оточує, і воно вам допоможе. Якщо не можете, то принесіть її з джерела. Немає проблеми, яку неможливо розв’язати. Не слід обирати найпростіший шлях, адже шлях праці довгий, важкий та тернистий. Однак наприкінці вас завжди чекатиме винагорода».

Його слова іноді з’являються у моїй голові. Цікаво, де він і як себе почуває? Чи він живий?

Ці запитання мене неабияк цікавлять, проте зараз я вкотре знаходився на тренуванні у спарингу із Кігтем. Як не дивно, нас навчала Розмарі. Ми обидва були озброєними парними клинками, які так обожнює Розмарі.

Я ставився до такої зброї нейтрально. Про мене, то їх простіше метати у ціль, ніж вести ними ближній бій. Розмарі запевнила мене в моїй дурості, тому що парні клинки – це єдина зброя, що має другу назву – прихована зброя. Її можна сховати в рукаві, чоботі або під одягом. Хоча для мене була дивною така необхідність, бо ми мали просторові амулети, які знаходились у нас на руках. Дістати з них зброю за кілька секунд було не складно. Про мене, то краще б я тренувався з печатками та вивчив би закляття, нанесені на них, щоб врешті-решт знати, якими печатками ми володіємо. На моє зауваження щодо цього Розмарі тільки помітно образилася. Довелося поступитися і взяти участь у грі в якості її учня.