Глава 5

– Я сподіваюся, що ти не думаєш про те, як ухилитися від своїх обов’язків і втекти з міста?

– Мені таке навіть на думку не спадало.

– Невже? На твоєму місці я б притяг до суду своє обличчя. За наклеп.

Террі Пратчетт «Колір магії»

Глава 5

Я прокинувся від того, що по кімнаті бігав Кіготь. Він не міг всидіти на місці. Він ходив із сторони в сторону, голосив і бубонів щось собі під ніс.

Мої перші думки були хаотичними. Я підскочив з імпровізованого ліжка, вкотре мало не вдарившись головою, забувши про те, що ніша надзвичайно низька. Я одразу згадав, що сталося вночі. Перші думки стосувалися Розмарі. В ніс вдарив знайомий запах цедри, що линув від мене. Так я зрозумів, що нічні події не були примарою.

На превеликий подив, поряд нікого не було. Все тіло боліло від втоми. Я не міг второпати, від чого саме я відчував такий біль. Голова вже звично гуділа.

– Кіготь, ти можеш поводитись тихіше? Голова тріщить!

– О, він прокинувся. Та невже! – Кіготь зупинився і незадоволено подивився на мене.

Перші думки були не на мою користь. Невже цієї ночі все було по-справжньому? Де Роза? Невже ми заснули з нею разом і проспали до самого ранку? У мене в голові почала спливати неприємна картина, яку могли побачити Кіготь і лорд.

– Що ти маєш на увазі? – я вирішив вдати, ніби нічого не розумію.

– Наче сам не знаєш!

Закрадалися найнеприємніші думки, якщо я правильно розтлумачив його слова.

– Уяви собі, не знаю.

– Я вже геть виснажений. Генрік підняв мене спозаранку, я навіть не встиг відпочити. Ти ж питаєш, що сталося. Ти виспався, принцесо? – злився друг на мене.

– Я не розумію твого запитання. Ти не міг мене розбудити? – я вирішив робити вигляд, що нічого не розумію до кінця, а в моїй голову тим часом вирували інші думки. Де Роза? Чи бачили нас разом?

– Уяви собі, не міг! Ти наче перетворився на живого мерця, подивись на себе, – Кіготь почав демонстративно тикати в мене пальцем.

В укритті, як я встиг переконатися вчора, не вистачало деяких звичних побутових предметів. Дзеркала тут теж не було.

– Не допоможеш мені знайти люстерко? – в’їдливо запитав я.

– Він ще й знущається? Генрік, я не заспокоюся, доки ти не доведеш цього зомбі до ладу, – Кіготь знову почав тикати в мене пальцем.

– Ти кого зомбі обізвав? Драконячий син! – я показово вплутався у суперечку з другом. А в голові тим часом була лиш одна думка – слід більше дізнатися, що йому відомо.

– Дракони хоч і потворні, але величні створіння!

– Я тобі зараз зябра підправлю, щоб тобі було важче дихати! Величний він! Ти – клишоногий ведмідь!

– Шоне, тобі потрібно визначитися. Ха-ха-ха, – друг пом’якшав, заливаючись сміхом.

От негідник! Я не міг зрозуміти, чи награна його злість, чи він так показує інші емоції.

– Чого ти на мене накинувся спозаранку? – поставив я пряме запитання, щоб почути пряму відповідь і дізнатися причину такої поведінки.

– Шоне, ти розумієш, що ми з Генріком думали, що ти помер? Твоє дихання було ледь помітним з тієї миті, як ми прокинулися. У тебе очі запали! Ти вночі посилено тренувався, намагаючись дати дуба, доки всі спали? Ти хоча б з нами попрощався. Ти б знав, як ми всі собі місця не знаходили. Генрік мене заганяв на тренуванні за нас обох. Вирішив, мабуть, загнати і мене на той світ разом із тобою. Розмарі взагалі з самого нашого пробудження до тебе не підходить! Напевно, ображається на твою поведінку, – Кіготь штовхнув мене у плече. – І правильно робить, я б теж не розмовляв з тобою через такі витівки!

Я ледь втримався на ногах через слабкість.

Фух. Отже, ніхто не помітив Розмарі біля мене. Це непогано для початку. Я просто не знав, як усім це пояснити.

Я не готовий проголосити нас парою. Навіть не дивлячись на те, що сталося. Та й що таке «пара» я погано розумію. Я ще ніколи не був у парі. Свій перший поцілунок я отримав нещодавно через нестерпну Мередіт. Для мене слово «відносини» – це щось невиразне. Що далі? Як їх розвивати? Мене ніхто не готував до такої події. Що має бути далі я не знав і не розумів, що мені робити із моїми короткочасними почуттями.

Інші слова Кігтя мене хвилювали не так сильно. Я живий і добре, а дякувати за це я маю лише Розі. Моя інтуїція підказувала мені, що знаю про це лиш я.

Ми зчинили ґвалт, коли сперечалися. Почувши нас, в кімнату забіг задиханий Генрік.

– Нарешті! – Лорд почав вивчати мене з ніг до голови, промацуючи руками. – Ти живий!

– Чому ви всі вирішили мене поховати? – я награно розіграв подив. – Я не хочу пожити.

Усім присутнім не слід знати, що саме сталося вночі зі зрозумілих причин. Не тому що просто не можна розповісти, я не хотів показувати іншим свою слабку сторону. Я насправді переймався за життя кожного у нашому загоні. Перед очима знову постав образ застиглого погляду Кігтя з мого сну. Я мимоволі відвів погляд від свого друга, крадькома глянувши на його шию, переконуючись, що все справді було лише маревом.