Глава 1

Ars longa, vita brevis, що в перекладі з латинської означає життя коротке, мистецтво вічне. Перший афоризм відомого грецького мислителя, лікаря і дослідника природи Гіппократа, який повністю звучить: життя коротке, мистецтво вічне, випадкові обставини швидкоплинні, досвід оманний, судження важкі.

Глава 1

Я тільки-но піднявся сходами свого нового життя, а на мене звалилася нова загадка. Для себе я вирішив, що за будь-яких обставин я маю дізнатися, що то за печера за моєю спиною. Магія пройняла моє тіло до найменшої життєво важливої клітинки. Магічний фон ніби переслідував і тут, на виході з темного тунелю. Дивним було те, що я більше не бачив магічних контурів, але відчував, що оточення незвичайне. У глибині душі брязкотів дзвіночок. Чому мені не спало на думку одразу дослідити навколишній простір, коли ми опинилися в печері? Я вкотре почав себе картати за свою недалекоглядність і непристосованість до зовнішнього світу, який нещодавно відкрився мені з іншого боку, повний див та магії.

 Я відчував, що впустив щось важливе, якесь приховане повідомлення від вчителя. Що він хотів мені сказати і не зміг? На що він натякав? Мені не залишилось нічого, окрім як закарбувати побачене в пам’яті та відкласти на деякий час. До моменту, коли мої знання з магії стануть більш глибокими, і я зможу зрозуміти те, що вчитель Мигдаль не встиг сказати. Його своєрідний натяк на щось важливе, наче крижина, зносив всі інші думки в голові, розбиваючи вщент. Як би мені не хотілося зрозуміти важливість його несказаних слів, слід було подумати, що нам робити далі.

Я спробував озирнутися. Необхідно усвідомити, де ми опинилися після закляття вчителя. Якщо у печері нам не вдалося нічого дізнатися, то ззовні все має стати на свої місця. Очима я намагався знайти лорда Генріка.

Моє обличчя обвітрилося, щоразу зустрічаючи пориви холодного вітру. Волосся розвіювалося, ніби намагаючись потрапити в очі. Навколо снував сильний вітер і густий лапатий сніг. Кінчик мого носа помітно похолоднішав, звикаючи до різкої зміни погодних умов. Вогкий і трохи затхлий запах темної печери замінило свіже повітря.

Наш одяг геть не відповідав цій погоді. Перш ніж я задубію або буду присипаний снігом, я вирішив трохи змінити свій одяг. Помахом руки я матеріалізував плащ, який вже бачив раніше зі шкіри невідомого звіра. На жаль, численні уроки не допомогли мені розпізнати, кому належить це хутро. Плащ ледве не потрапив у сніг, але я встиг впіймати його і вправним рухом руки перекинув через плече. Одразу потеплішало. Вітер перестав лоскотати оголені частини тіла, що вже добряче змокріли від снігу, який налипнув і почав танути.

Я уважніше озирнувся і спочатку прикрив очі руками, щоб сніг не заважав моєму погляду. Тієї ж миті я подумки себе посварив. Я не один місяць навчався магії, практикував безліч заклинань, бував у різних халепах і штучно створених полігонах. Чого я тільки не бачив завдяки вчителю! Не дивлячись на це, потрапивши у завірюху, я наче остовпів і втратив всі свої вміння, здобуті у великому обсязі.

Поряд заскреготів сніг під вагою, що на нього навалилася. Попереду мене вийшов Кіготь, зробивши ще кілька кроків з подібним звуковим супроводом. Він поправляв подібний плащ, намагаючись краще закріпити його на шиї.

– Ну і куди ми потрапили? – ледве чутно запитав Кіготь.

Його слова ніби розвіяло вітром, так невловимо вони пролунали для мого слуху. Я лиш усміхнувся, подумки зазначивши, наскільки могутньою може бути природа. Навіть мої нові здібності мені не допомагали. Здавалося, якщо Кіготь зробить ще кілька кроків, то я зовсім не зрозумію його слів. Залишиться лише гул і невиразні уривки мови.

Розмарі наче зрозуміла, про що я думаю. Хоча, можливо, ця бешкетниця, як завжди, скористалася моментом і прочитала мої думки чи відчуття. Вона говорила голосно. Голос Розмарі пролунав, ніби еолова арфа. Він був схожий на кілька десятків натягнутих силою струн, що коливаються під впливом вітру і створюють звуки різної висоти і тембру.

– Як видно, ми на горі! Подивіться на склепіння скель та каміння, які нас оточують.

Я впевнений, що на відміну від мене, Розмарі вже скористалася зручним закляттям і оглянула оточення без жодних проблем. Що ж, ми маємо ще багато чого навчитися в неї. Вона виглядала так, наче зміна умов її анітрохи не збентежила. Я вкотре подумки дав собі обіцянку надалі діяти помірковано, беручи приклад з моєї напарниці.

Я прочитав кілька простих слів, наповнюючи сказане манною, і застосував закляття окайрін. Озирнувшись на триста шістдесят градусів та зробивши кілька кроків на одному місці, я чітко побачив над нами частину шпиля. Його конус губився десь далеко і високо. Якщо б я не вмів чаклувати, я б нічого не побачив. Навкруги все запорошило снігом. Зараз оточення було більше схожим на снігові насипи з величезними крижаними голками.

– Нам слід рухатися далі! Я не бачу Генріка, але він має бути десь тут, – крикнув я своїм друзям.

– Я бачу відбитки на снігу! – закричав Кіготь, стоячи попереду нас. – Підемо по слідам? Можливо, вони належать Генріку, якщо зважати на розмір. Проте, контури вже добряче замело снігом, точно сказати не можу.

– Нам все одно нічого робити! Я думаю, що вчитель Мигдаль не  перемістив би нас у просторі до ворогів. Згадайте його слова, що тут на нас чекатиме Генрік.